ІВРИ́Т — сучасна модифікація давньоєврейської мови, що сформувалася на базі мови мішнаїтського періоду (кінець 2 — початку 3 ст.). Належить до семітських мов, офіційна мова держави Ізраїль (поряд з арабською). Кількість носіїв близько 3,5 млн осіб. До серед. 1 тис. до н. е. давньоєврейська мова ви­йшла з ужитку як роз­мовна, залишившись мовою релігійної практики та високої духовної і світської літератури. У 2-й половині 18–19 ст. на її основі пере­важно у євреїв Східної Європи формувався І. як мова просвітницької та художньої літератури. Від 2-ї половині 19 ст. І. став також роз­мовною мовою щоден­ного спілкува­н­ня. До початку 20 ст. побутував у кількох нормах, з яких найважливіші — ашкеназійська (серед німецьких євреїв Східної Європи) і сефардська (серед іспанських євреїв Східного Серед­земноморʼя, Нідерландів, Пів­ден­ної Франції та ін.). Панівною стала оста­н­ня, близька до ран­ньосередньовічної мовлен­нєвої норми. І. використовує традиційну давньоєврейську абетку, т. зв. квадратове письмо (див. Їдиш). Для консонантизму сучасного фонетичного койне І. характерні: пере­творе­н­ня давньої системи приголосних із пере­ходом ; випаді­н­ня емфатичних приголосних і гортан­ного («айну»), від­сутність по­двоє­н­ня приголосних. Особливості вокалізму — зникне­н­ня «біжучого» голосного ǝ, різниці між довгими і короткими голосними, а також між ä та e. Специфічна риса граматичного ладу І. — роз­виток системи дієслівних часів: минулого (перфектив), теперішнього (діє­прикметник у ролі присудка) і майбутнього (імперфектив). Існує складений минулий час (діє­прикметник + фінітна форма дієслова haya — «бути»). Поряд із генітивною кон­струкцією (status constructus) поширені кон­струкції з генітивною часткою šel. Для синтаксису характерні від­сутність послідовних ланцюгів і пере­важа­н­ня вільного порядку слів. У формуван­ні під­рядних речень активно використовують сполучник še. Основу лексики І. складає словниковий фонд давньоєврейської мови. Лексику збагачують за рахунок на­да­н­ня стародавнім словам нових значень (напр., xašmal у Біблії — «бурштин», у сучасному І. — «електрика»), лексикалізації стійких словосполучень та абревіатур, утворе­н­ня від­дієслівних імен; а також запозичень із давніх і сучасних мов, зокрема з арабської, російської, англійської, німецької, їдиш. У діаспорі зна­н­ня І. лишалося пасивним, хоча івритська культура дедалі більше впливає на культуру євреїв діаспори. До 1917 в Україні та Росії І. як мовою літургії володіли практично всі дорослі чоловіки-євреї. Багато хто використовував І. також як мову релігійної та світської освіти, на І. видавали періодику та художню літературу. Зі словʼянських теренів ви­йшли основні класики і творці сучасної івритської культури: А. Мапу, Є.-Л. Ґордон, Х.-Н. Бялік, Ш. Черняховський, В.-З. Жаботинський. У 1920-і рр. І. у СРСР за­знав гонінь, було припинено творчу та видавничу діяльність на І. Нині його викладають на спец­курсах, у єврейських загальноосвітніх, релігійних школах і вищих на­вчальних закладах. В українській мові запозиче­н­ня з І. (гебраїзми) належать пере­важно до біблійної та релігійної лексики: Адам, алілуя, амінь, гієна, Едем, левіафан, манна, месія, Молох, осан­на, Саваоф, сатана, серафим, талмуд, Тора, хам, херувим; пере­дають специфічні етнокультурні реалії: єврей, кабала, караїм, кошерний, маца, меламед, пейси, рабин, хедер, цимеc, шамеc, юдей. Частину гебраїзмів становлять арґо (бахур, махлювати, хохма, шабаш, шмон та ін.). До гебраїзмів належать нові лексичні запозиче­н­ня із сучасного І. (кібуц, кнесет тощо).