Південно-Східна Азія
| Південно-Східна Азія | |
|---|---|
Положення континенту на Земній кулі (ортогональна проєкція) | |
| Крайні точки: | |
| Часові пояси | |
| Територія | |
| Загальна площа | 4 500 000 квадратний кілометр |
| Населення | |
| Чисельність | 684 414 205 ([1][2]) |
| Густота | 135,6/км2 (351/миля2) осіб/км² |
| Назва мешканців | Південносхідноазійські народи |
| Найпоширеніші мови |
|
| Найбільші міста | |
| Економіка | |
| ВВП номінальний | 4,51 (за валютним курсом)[3] трлн USD |
| • за ПКС | 14,28[4] трлн USD |
| • на душу населення | 6 446 (за валютним курсом)[3] USD |
| Країни | |
| Незалежні |
|
| Залежні | |
| | |
Південно-Східна Азія[a] — географічний регіон на південному сході Азії, що охоплює території, розташовані на південь від Китаю, на схід від Індійського субконтиненту, та на північний захід від материкової Австралії[en], яка є частиною Океанії[5]. Південно-Східна Азія межує на півночі зі Східною Азією, на заході — з Південною Азією та Бенгальською затокою, на сході — з Океанією й Тихим океаном, а на півдні — з Австралією та Індійським океаном. Окрім Британської території в Індійському океані та двох із 26 атолів[en] Мальдівських островів що належать до Південної Азії, Острівна Південно-Східна Азія[en] є єдиним іншим субрегіоном Азії, який частково розташований у Південній півкулі. Материкова Південно-Східна Азія повністю лежить у Північній півкулі. Східний Тимор і південна частина Індонезії є частинами Південно-Східної Азії, що розташовані на південь від екватора.
Регіон розташований поблизу стику літосферних плит, що зумовлює високу сейсмічну та вулканічну активність[6]. Основною тектонічною плитою регіону є Зондська плита, на якій розташовані майже всі країни Південно-Східної Азії, за винятком М'янми, північної частини Таїланду, північної частини Лаосу, північної частини В'єтнаму та північної частини острова Лусон (Філіппіни). Водночас сама Зондська плита охоплює лише західну частину Індонезії — до індонезійської провінції Балі включно. Гірські хребти М'янми, Таїланду, Півострівної Малайзії, а також індонезійських островів Суматра, Ява, Балі, Малі Зондські острови й Тимор належать до Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу, тоді як Філіппінські острови, більша частина Індонезії та Східний Тимор входять до Тихоокеанського вогняного кільця. Обидва ці сейсмічні пояси перетинаються в Індонезії, що зумовлює відносно високу частоту землетрусів і вивержень вулканів у регіоні, особливо на Філіппінах[en] та в Індонезії[en][7].
Площа регіону становить близько 4 500 000 км2, що дорівнює 9,80 % площі Азії, 8 % Євразії та 3 % суходолу Землі. Його населення налічує близько 675,796,065 осіб, що становить приблизно 8,5 % населення світу. За чисельністю населення Південно-Східна Азія є третім за величиною географічним регіоном Азії після Південної та Східної Азії[8]. Регіон вирізняється значним культурним і етнічним різноманіттям: тут різні етнічні групи розмовляють сотнями мов[9]. Одинадцять країн регіону є членами Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — регіональної організації, заснованої для розвитку економічної, політичної, військової, освітньої та культурної інтеграції між її державами-членами[10].
Південно-Східна Азія є одним із найбільш культурно різноманітних регіонів світу. У регіоні проживають численні етнічні групи та розмовляють багатьма мовами. Історично Південно-Східна Азія зазнала значного впливу індійської[en], китайської, мусульманської[en] та колоніальної[en] культур, які стали важливими складовими культурних і політичних інститутів регіону. Більшість сучасних держав Південно-Східної Азії були колонізовані європейськими державами. Європейський колоніалізм супроводжувався експлуатацією природних ресурсів і праці населення підкорених територій, а також спробами поширити в регіоні європейські політичні та суспільні інститути[11]. Під час Другої світової війни кілька країн Південно-Східної Азії також протягом нетривалого часу перебували під окупацією Японської імперії. Після завершення Другої світової війни більшість країн регіону здобули незалежність унаслідок деколонізації. Нині Південно-Східна Азія переважно складається з незалежних держав[12].
Регіон разом із частиною Південної Азії був відомий європейцям як Ост-Індія або просто Індії аж до XX століття. У китайських джерелах цей регіон називають Наньян[en] («南洋»), що буквально означає «Південний океан». Материкову частину Південно-Східної Азії європейські географи назвали Індокитаєм через її розташування між Китаєм та Індійським субконтинентом, а також через культурний вплив обох сусідніх регіонів. Однак у XX столітті вживання цього терміна звузилося й стало стосуватися переважно території колишнього Французького Індокитаю (Камбоджі, Лаосу та В'єтнаму). Морську частину Південно-Східної Азії також називають Малайським архіпелагом — терміном, що походить від європейської концепції малайської раси[en][13]. Інша назва Морської Південно-Східної Азії[en] — Інсуліндія («Індійські острови»), яка використовується для позначення регіону між Індокитаєм та Австралазією Австралазією[14].
Термін «Південно-Східна Азія» вперше використав у 1839 році американський пастор Говард Малкольм у своїй книзі Подорожі Південно-Східною Азією. У своєму визначенні Південно-Східної Азії Малкольм включав лише материкову частину регіону, виключаючи Морську Південно-Східну Азію[15]. Офіційного статусу цей термін набув у розпал Другої світової війни коли союзники створили Командування Південно-Східної Азії[en] (англ. South East Asia Command, SEAC) у 1943 році[16]. SEAC сприяло поширенню терміна «Південно-Східна Азія», хоча його територіальне охоплення тоді ще не було остаточно визначеним: наприклад, до зони відповідальності командування не входили Філіппіни та значна частина Індонезії, натомість до неї належав Цейлон. Однак до кінця 1970-х років сформувалося загальноприйняте розуміння терміна «Південно-Східна Азія» та територій, які він охоплює[17]. Хоча з культурного чи мовного погляду межі Південно-Східної Азії можуть визначатися по-різному, нині найпоширенішим є визначення, що охоплює території країн (суверенних держав і залежних територій), перелічених нижче.
Усі одинадцять держав Південно-Східної Азії є членами Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Папуа Нова Гвінея заявила про намір приєднатися до АСЕАН і наразі має статус спостерігача. Водночас навколо низки островів у Південнокитайському морі тривають суперечки щодо державного суверенітету.

| Держава | Площа (км2) |
Населення (2025)[18] |
Густота населення (/км2) |
ІЛР (2023)[19] |
Столиця |
|---|---|---|---|---|---|
| 5765[20] | 455 500 | 77 | 0,837 | Бандар-Сері-Бегаван | |
| 181 035[21] | 17 577 760 | 92 | 0,606 | Пномпень | |
| 1 904 569[22] | 284 438 782 | 144 | 0,728 | Джакарта | |
| 236 800[23] | 7 647 000 | 31 | 0,617 | В'єнтьян | |
| 330 803[24][25] | 34 231 700 | 101 | 0,819 | Куала-Лумпур * | |
| 676 578[26] | 51 316 756 | 80 | 0,609 | Найп'їдо | |
| 300 000[27] | 114 123 600 | 380 | 0,720 | Маніла | |
| 719,2[28] | 6 110 200 | 8261 | 0,946 | Сінгапур | |
| 513 120[29] | 65 859 640 | 140 | 0,798 | Бангкок | |
| 14 874[30] | 1 391 221 | 89 | 0,634 | Ділі | |
| 331 210[31] | 101 343 800 | 294 | 0,766 | Ханой |
* Адміністративний центр у Путраджаї.

Географічно Південно-Східна Азія поділяється на два субрегіони: Материкову Південно-Східну Азію (або Індокитайський півострів) та Морську Південно-Східну Азію[en].
До Материкової Південно-Східної Азії належать:
До Морської Південно-Східної Азії належать:
Хоча півострівна Малайзія географічно належить до Материкової Південно-Східної Азії, вона має багато спільних культурних та екологічних рис із навколишніми островами, тому її часто відносять до Морської Південно-Східної Азії[en][34]. З географічного погляду Андаманські і Нікобарські острови, що належать Індії, також іноді розглядають як частину Морської Південно-Східної Азії[джерело?]. Східний Бангладеш і Північно-Східна Індія мають тісні культурні зв'язки з Материковою Південно-Східною Азією, тому їх інколи вважають транскордонними регіонами між Південною та Південно-Східною Азією (див. також: Східна Південна Азія[en] та відносини Південно-Східної Азії з Північно-Східною Індією)[35]. На сході Гонконг також іноді відносять до Південно-Східної Азії[36][37][38][39][40][41][42][надмірна кількість цитат]. Аналогічно, острів Різдва та Кокосові острови мають тісні культурні зв'язки з Морською Південно-Східною Азією, тому їх також іноді розглядають як транскордонні території між Південно-Східною Азією та Австралією й Океанією. У деяких випадках до Південно-Східної Азії також зараховують Шрі-Ланку через її культурні та релігійні зв'язки з Материковою Південно-Східною Азією[17][43]. Східну половину острова Нова Гвінея, яка не входить до складу Індонезії, тобто Папуа — Нову Гвінею, також іноді включають до Морської Південно-Східної Азії. Те саме стосується Гуаму, Північних Маріанських островів та Палау, які свого часу входили до складу Іспанської Ост-Індії та мають тісні культурні й мовні зв'язки з регіоном, насамперед із Філіппінами[44].
Тимор-Лешті та східна частина Індонезії (на схід від лінії Воллеса у регіоні Воллесія) географічно вважаються пов'язаними з Океанією через характерні особливості їхньої фауни. З геологічного погляду острів Нова Гвінея та прилеглі до нього острови є частиною Австралійського континенту, оскільки вони з'єднані шельфом Сахул[en]. Острів Різдва та Кокосові острови розташовані на Австралійській плиті, на південь від Зондського жолоба. Попри те, що географічно вони ближчі до Морської Південно-Східної Азії, ніж до материкової Австралії[en], ці дві зовнішні території Австралії геологічно не належать до Азії, оскільки жодна з них не розташована на Зондській плиті. Геосхема Статистичного відділу ООН, яка є інструментом політико-географічної класифікації, створеним спеціально для статистичних цілей[45], відносить обидві острівні території до Океанії, а саме до підрегіону «Австралія та Нова Зеландія» (Австралазія).
Деякі визначення Південно-Східної Азії також включають Тайвань. Тайвань іноді відносять як до Південно-Східної, так і до Східної Азії, однак він не є членом АСЕАН[46]. Аналогічний аргумент іноді застосовують і до деяких південних районів материкового Китаю, а також Гонконгу і Макао, які також можуть розглядатися як частина одночасно Південно-Східної та Східної Азії, проте не є членами АСЕАН[36].


Регіон був заселений Homo erectus приблизно 1,5 млн років тому, у середньому плейстоцені[47]. Окремі групи Homo sapiens, предки сучасних східноєвразійських популяцій за межами Африки (споріднених як зі східноазійськими народами, так і з папуасами), досягли цього регіону приблизно між 70 000 і 50 000 роками до н. е., хоча деякі дослідники припускають і більш ранню дату[48][49]. У печерах Сулавесі та Борнео (Калімантану) було виявлено зразки наскельного мистецтва (параєтального живопису), датовані 40–60 тисячами років тому; нині вони вважаються найдавнішими відомими творами такого мистецтва у світі[50][51]. Homo floresiensis також мешкав у регіоні ще щонайменше 50 000 років тому, після чого вимер[52]. Протягом значної частини цього періоду сучасні острови західної Індонезії[en] були з'єднані з Малайським півостровом в єдиний суходіл, відомий як Сундаленд, що стало можливим через значно нижчий рівень Світового океану. Територія сучасної Таїландської затоки тоді була суходолом, який з'єднував Сундаленд із Материковою Південно-Східною Азією.
Нещодавні дослідження показали, що характерний базальний східноєвразійський[en] (східний позаафриканський) генетичний компонент виник у Материковій Південно-Східній Азії близько 50 000 року до н. е. і поширювався кількома хвилями міграцій відповідно на південь і на північ, давши початок як океанійським (спорідненим із папуасами), так і базальним східноазійським (спорідненим з онге та людиною з Тяньюаня) генетичним лініям[49].
Давні рештки мисливців-збирачів із Морської Південно-Східної Азії, зокрема одного голоценового мисливця-збирача з Південного Сулавесі, засвідчили наявність походження як від океанійської, так і від східноазійської гілок східного позаафриканського родоводу. Ця особа приблизно на 50 % мала «базальне східноазійське» походження, змодельоване як споріднене з онге або людиною з Тяньюаня, і за своїм генетичним положенням займала проміжне місце між народом онге з Андаманських островів і папуасами Океанії. Автори дослідження дійшли висновку, що наявність такого генетичного компонента в голоценового мисливця-збирача свідчить про те, що змішування зі східноазійськими популяціями з Материкової Південно-Східної Азії в Морській Південно-Східній Азії[en] могло відбутися задовго до поширення австронезійських суспільств. Потік генів, пов'язаний зі східноазійським походженням, до Морської Південно-Східної Азії[en] та Океанії можна датувати приблизно 25 000 роком до н. е. (а можливо, і раніше)[53].
До неоліту пов'язані з Океанією популяції Морської Південно-Східної Азії були значною мірою витіснені внаслідок поширення різних популяцій східноазійського походження, яке розпочалося в Материковій Південно-Східній Азії приблизно 50–25 тисяч років тому. Генетичний компонент східноазійського походження вже був широко поширений по всій Південно-Східній Азії близько 15 000 року до н. е., тобто ще до розселення австроазійських та австронезійських народів[49].
Зразки, датовані прибл. 10 000–2000 роками до н. е., що належать до хоабіньського технокомплексу мисливців-збирачів Материкової Південно-Східної Азії, який передував розселенню австронезійців та австроазійців, демонструють найбільшу генетичну спорідненість із базальними східноазійськими лініями, пов'язаними з людиною з Тяньюаня верхньопалеолітичного періоду з Північного Китаю, а також із доісторичними народами дзьомон[en] Японії. Порівняно із сучасними популяціями, вони виявляють найбільшу спорідненість з андаманськими народами онге та джарава[en], а також із семангами (також відомими як «малайзійські негритоси») і манік[en], що мешкають у внутрішніх районах Малайського півострова[54][55][56][57][58].

Наприкінці неоліту австронезійські народи, які нині становлять більшість населення Брунею, Індонезії, Малайзії, Філіппін і Тимору-Лешті, переселилися до Південно-Східної Азії з Тайваню під час першої в історії людства морської міграції, відомої як австронезійська експансія. Вони досягли північної частини Філіппін приблизно між 7000 і 2200 роками до н. е., а згодом швидко поширилися до Північних Маріанських островів і Борнео (до 1500 року до н. е.), острівної Меланезії[en] (до 1300 року до н. е.), а також решти Індонезії, Малайзії, південного В'єтнаму та Палау (до 1000 року до н. е.)[59][60]. Вони часто оселялися вздовж узбережжя, витісняючи або асимілюючи різноманітні місцеві народи, що вже населяли ці території. Нащадки цих давніших популяцій, відомі як негритоси, нині становлять невеликі меншини в географічно ізольованих районах[61][62][49].
Австронезійські народи Південно-Східної Азії протягом тисячоліть були вправними мореплавцями. Вони поширилися на схід до Мікронезії та Полінезії, а також на захід — до Мадагаскару, ставши предками сучасних малагасійців, мікронезійців, меланезійців і полінезійців[63]. Морські шляхи через Індійський океан сприяли заселенню Мадагаскару, а також розвитку торгівлі між Західною Азією, східним узбережжям Індії та південним узбережжям Китаю[63]. Вважається, що золото із Суматри потрапляло на захід аж до Риму. У своїй праці Природнича історія Пліній Старший згадував Хрису та Аргіру[en] — два легендарні острови, багаті на золото й срібло, розташовані в Індійському океані. Їхні судна, зокрема вінта[en], були здатні здійснювати далекі океанські плавання. У записах про навколосвітню подорож Магеллана зазначається, що ці судна були значно маневровішими за європейські кораблі[64]. Вважається, що раб із моря Сулу брав участь в експедиції Магеллана як перекладач.
Дослідження, представлені Організацією з вивчення геному людини (HUGO) на основі генетичного аналізу різних народів Азії, емпірично підтверджують, що відбулася одна міграційна хвиля з Африки, під час якої ранні люди просувалися вздовж південного узбережжя Азії й приблизно 50 000–90 000 років тому вперше досягли Малайського півострова. Оранг-аслі, зокрема семанги, які мають негритоські антропологічні ознаки, є прямими нащадками цих найдавніших поселенців Південно-Східної Азії. Згодом ці ранні популяції розділилися та поступово поширилися на північ, до Китаю, а популяції Південно-Східної Азії зберегли більшу генетичну різноманітність, ніж молодші за походженням популяції Китаю[65][66].
Вільгельм Солгайм та інші дослідники навели свідчення існування морської торговельної мережі нусантао, що охоплювала територію від В'єтнаму до решти Малайського архіпелагу вже в період приблизно 5000 року до н. е. — 1 року н. е.[67] у Північному В'єтнамі приблизно з 1000 до 1 року до н. е. розквітла бронзова культура Донгшон[en], вплив якої поширився на інші частини Південно-Східної Азії[68][69] Близько 500 року до н. е. регіон увійшов у залізну добу, коли залізо почали виплавляти також у Північному В'єтнамі, де ще існувала культура Донгшон, завдяки його активним контактам із сусіднім Китаєм[47].
Більшість народів Південно-Східної Азії спочатку сповідували анімізм, поклоняючись предкам, силам природи та духам. У I столітті н. е., після встановлення контактів регіону, насамперед його прибережних районів, з Індійським субконтинентом, ці вірування поступово були витіснені індуїзмом і буддизмом[70]. Індійські брахмани та купці принесли до регіону індуїзм і встановили зв'язки з місцевими правителями[71]. Місцеві володарі приймали індуїзм або буддизм і запозичували індійські релігійні традиції, щоб зміцнити легітимність своєї влади, піднести свій ритуальний статус над іншими правителями та сприяти розвитку торгівлі з державами Південної Азії. Вони регулярно запрошували до своїх володінь індійських брахманів, що започаткувало поступовий процес індіанізації[en] регіону[72][73][74]. У I столітті н. е. шайвізм був панівною релігійною традицією багатьох індуїстських держав Південної Індії. Згодом він поширився до Південно-Східної Азії через Бенгальську затоку, Індокитай і Малайський архіпелаг, що привело до спорудження тисяч храмів Шиви на островах Індонезії, а також у Камбоджі та В'єтнамі, де він розвивався паралельно з буддизмом[75][76]. Тхеравада поширилася в регіоні у III столітті, морськими торговельними шляхами, що поєднували Південно-Східну Азію зі Шрі-Ланкою[77]. Уже в V столітті буддизм міцно утвердився в державі Фунань. У сучасній Материковій Південно-Східній Азії тхеравада й досі залишається панівною течією буддизму, яку сповідують буддисти Таїланду, М'янми та Камбоджі[en]. Ця традиція поєдналася з кхмерською культурою, що зазнала значного впливу індуїзму. Махаяна поширилася в Морській Південно-Східній Азії завдяки китайським ченцям, які проходили через регіон на шляху до Наланди[72]. Вона й нині залишається панівною течією буддизму серед буддистів Індонезії та Малайзії[en].
Поширення цих двох індійських релігій відтіснило прихильників корінних вірувань Південно-Східної Азії до віддалених внутрішніх районів. Молуккські острови та Нова Гвінея не зазнали індіанізації, а їхнє корінне населення переважно сповідувало анімізм аж до XV століття, коли в цих місцевостях почав поширюватися іслам[78]. Натомість у В'єтнамі буддизм так і не зміг сформувати потужні інституційні структури через сильний китайський вплив[79]. У сучасній Південно-Східній Азії В'єтнам є єдиною країною, у якій народна релігія[en] залишається найпоширенішою за кількістю прихильників[80][81]. Останніми роками в'єтнамська народна релігія переживає відродження за підтримки уряду[82]. В інших частинах регіону також існують етнічні групи[en], які чинили опір наверненню до інших релігій і зберегли свої традиційні анімістичні вірування, зокрема даяки на Калімантані, ігороти[en] на Лусоні та шани у східній М'янмі[83].

Після встановлення контактів із Індійським субконтинентом прибл. 400 року до н. е. у регіоні розпочався поступовий процес індіанізації[en], під час якого індійські релігійні, культурні, архітектурні та політичні традиції поширювалися завдяки купцям і релігійним діячам та були сприйняті місцевими правителями. Своєю чергою, місцеві володарі запрошували до своїх держав індійських брахманів і ченців, які допомагали перетворювати місцеві державні утворення на більш індіанізовані, поєднуючи індійські та місцеві традиції[84][73][74]. Санскрит і палі стали елітарними мовами регіону, що фактично зробило Південно-Східну Азію частиною Індосфери[en][85]. Більша частина регіону зазнала індіанізації вже в перші століття нашої ери, тоді як Філіппіни — лише прибл. в IX столітті, після заснування королівства Тондо на Лусоні[86]. В'єтнам, особливо його північна частина, ніколи не був повністю індіанізований через тривалі періоди панування китайських держав[en][87].
Першими державними утвореннями регіону, що зазнали індійського впливу, були міста-держави П'ю, які існували на території сучасної внутрішньої М'янми вже приблизно з II століття до н. е. Вони слугували важливим сухопутним торговельним вузлом між Індією та Китаєм[88]. Панівною релігією цих міст-держав був буддизм тхеравади, хоча тут також були широко поширені буддизм махаяни та індуїзм[89][90]. У I столітті н. е. в дельті Меконгу виникла держава Фунань, територія якої охоплювала сучасні Камбоджу, південний В'єтнам, Лаос і східний Таїланд. Протягом приблизно п'яти століть вона була провідною торговельною державою Материкової Південно-Східної Азії, забезпечувала транзит індійських і китайських товарів та контролювала торговельні потоки в регіоні[63]. У Морській Південно-Східній Азії першою засвідченою індіанізованою державою була Салаканагара[en], заснована на заході Яви приблизно у II столітті н. е. Це індуїстське царство було відоме грекам під назвою Аргіра («Країна срібла»)[91].

До V століття н. е. торговельні зв'язки між Сходом і Заходом були зосереджені переважно на морських шляхах. Іноземні купці почали використовувати нові маршрути, зокрема Малаккську та Зондську протоки, що було зумовлено розвитком Морської Південно-Східної Азії. Ці зміни призвели до занепаду Фунані, тоді як виникли нові морські держави, зокрема Шривіджая, Таруманагара та Матарам. Протягом понад п'яти століть Шривіджая залишалася провідною морською державою регіону, контролюючи як Малаккську так і Зондську протоки[63]. Це панування почало занепадати після вторгнення у 1025 році імперії Чола[en] — провідної морської держави Індійського субконтиненту[92]. Вторгнення докорінно змінило розподіл політичної влади й торговельних шляхів у регіоні та сприяло піднесенню нових регіональних держав, зокрема Кхмерської імперії та Кахуріпану[en][93]. Подальші торговельні контакти з Китайською імперією дали змогу державі Чола впливати на місцеві культури. Багато збережених донині пам'яток індуїстського культурного впливу[en], які трапляються по всій Південно-Східній Азії, є наслідком походів Чола[ком 1].

Із занепадом впливу Шривіджаї в регіоні Кхмерська імперія пережила період свого розквіту, який тривав із XI до XIII століття н. е. У столиці імперії, Ангкорі, розташовані величні пам'ятки, зокрема Ангкор-Ват і Байон. Дані супутникової зйомки засвідчили, що в період свого найбільшого піднесення Ангкор був найбільшим доіндустріальним міським центром у світі[95]. Чампа розташовувалася на території сучасного центрального В'єтнаму й була високоіндіанізованою індуїстською державою. У 1471 році, під час в'єтнамського вторгнення до Чампи[en], в'єтнамці здійснили масштабний завойовницький похід проти чамів розграбували й спалили Чампу, винищили тисячі її жителів і насильно асимілювали тих, хто залишився, до в'єтнамської культури[96].

У XIII столітті н. е. регіон зазнав монгольських вторгнень, які охопили, зокрема, узбережжя Дайв'єту, внутрішні райони Бірми (М'янми) та Яву. У 1258, 1285 і 1287 роках монголи намагалися завоювати Дайв'єт і Чампу[97]. Ці вторгнення виявилися невдалими, однак і Дайв'єт, і Чампа погодилися стати данниками династії Юань, щоб уникнути подальших конфліктів[98]. У 1277—1287 роках монголи також вторглися до Паганського царства в Бірмі, що призвело до його розпаду та виникнення низки менших шанських держав, якими правили місцеві вожді, що номінально визнавали зверхність династії Юань[99][100]. Проте вже 1297 року постала нова місцева держава — М'їнсайнське царство, яке стало фактичним володарем Центральної Бірми та кинуло виклик монгольському пануванню. У відповідь 1300 року монголи здійснили друге вторгнення до Бірми, але війська М'їнсайнського царства успішно його відбили[101][102]. Зрештою 1303 року монгольські війська залишили Бірму[103]. 1292 року монголи направили послів до королівства Сінгасарі на Яві, вимагаючи визнання влади Монгольської імперії. Правителі Сінгасарі відхилили цю вимогу й завдали послам тілесних ушкоджень, чим розгнівали монголів і спонукали їх спорядити великий флот для вторгнення на Яву. Однак на момент прибуття монголів Сінгасарі вже впало внаслідок повстання васального Кедірі[en], що сталося 1293 року. Після прибуття монголів на Яву місцевий князь Раден Віджая запропонував їм допомогу в боротьбі проти Кедірі. Після розгрому Кедірі Віджая обернувся проти своїх монгольських союзників, влаштував засідку на їхній флот і змусив монгольські війська залишити Яву[104][105].
Після відступу монголів 1293 року Віджая заснував у східній Яві імперію Маджапагіт. Маджапагіт перетворилася на провідну регіональну державу. Найвидатнішим її правителем був Хаям Вурук, правління якого (1350—1389) стало періодом найвищого розквіту імперії, коли під її впливом опинилися інші держави південної частини Малайського півострова, Борнео, Суматри та Балі. У різних джерелах, зокрема в поемі «Нагаракертагама», також зазначається, що вплив Маджапагіту поширювався на частини Сулавесі, Молуккських островів, окремі райони західної Нової Гвінеї та південних Філіппін, що робить її однією з найбільших імперій в історії Південно-Східної Азії[106]:107. Проте вже у XV столітті вплив Маджапагіту почав слабшати внаслідок численних війн за престолонаслідування та піднесення нових ісламських держав, зокрема Самудера-Пасаю і Малаккського султанату, що виникли поблизу стратегічно важливої Малаккської протоки. Близько 1500 року імперія Маджапагіт припинила існування. Вона була останньою великою індуїстською державою та останньою провідною державою регіону Південно-Східної Азії до прибуття європейців[en][107][108].

Перші контакти ісламу з Південно-Східною Азією відбулися у VIII столітті н. е., коли Омеядський халіфат налагодив торговельні зв'язки з регіоном морськими шляхами[109][110][111]. Проте його широке поширення в регіоні розпочалося лише через кілька століть. У XI столітті в історії Морської Південно-Східної Азії[en] настав період значних потрясінь. Флот індійської імперії Чола[en] перетнув океан і атакував королівство Шривіджая під керівництвом Санграми Віджаятунгавармана в Кадарамі (Кедах[en]); столицю цієї могутньої морської імперії було розграбовано, а самого короля взято в полон. Разом із Кадарамом нападу зазнали також Паннаї на території сучасної Суматри, Малаюр та Малайський півострів. Незабаром після цього король Кедаху Пхра Онг Махавангса став першим правителем, який зрікся традиційної індуїстської[en] віри і прийняв іслам, у результаті чого у 1136 році було засновано султанат Кедах[en]. Самудера-Пасай прийняла іслам у 1267 році, король Малакки Парамешвара одружився з принцесою Пасаю, а їхній син став першим султаном Малакки. Невдовзі Малакка перетворилася на центр ісламської освіти та морської торгівлі, і її приклад наслідували інші правителі. Індонезійський релігійний діяч та ісламський богослов Хамка[en] (1908—1981) писав 1961 року: «Поширення ісламу в Індонезії та Малаї тісно пов'язане з китайським мусульманином, адміралом Чжен Хе»[112]. Мусульмани з таких далеких регіонів, як Османська Туреччина, дісталися Південно-Східної Азії, про що зауважив іспанський офіцер у Манілі Мельчор Давалос[113]:
Перси, араби, єгиптяни та турки принесли сюди шанування [Мухаммеда] та його згубну секту, і навіть маври з Тунісу та Гранади прибували сюди, часом у складі армад Кампсона [Кайтбея], колишнього султана Каїра та короля Єгипту... Таким чином, мені здається, що ці маври Філіппінських островів — це переважно ті, хто, як уже зазначалося, походить із Єгипту, Аравії та Мекки, і є їхніми родичами, учнями та послідовниками; і щороку, кажуть, турки прибувають на Суматру і Борнео, а також на Тернате, де зараз перебувають деякі з тих, хто зазнав поразки у знаменитій битві, в якій переміг сеньйор дон Хуан Австрійський[113].
— Мельчор Давалос
Існує кілька теорій, що пояснюють процес ісламізації Південно-Східної Азії. Одна з них пов'язує його з розвитком торгівлі. Розширення торговельних зв'язків між Західною Азією, Індією та Південно-Східною Азією сприяло поширенню ісламу, оскільки мусульманські купці з Південної Аравії (Хадрамауту) принесли цю релігію до регіону разом зі своїми розгалуженими торговельними мережами. Багато з них оселилися в Індонезії, Сінгапурі та Малайзії. Про це свідчить існування численних арабсько-індонезійської, арабсько-сінгапурської[en] та арабсько-малайзійської громад, які свого часу відігравали помітну роль у кожній із цих країн. Згодом іслам прийняли представники правлячих еліт, що ще більше сприяло його поширенню в усьому регіоні. Правитель Малаккського султанату, найважливішої портової держави регіону, прийняв іслам у XV столітті, започаткувавши період прискореної ісламізації, оскільки нова релігія швидко здобула підтримку серед правителів і торговельних кіл. Важливу роль у поширенні ісламу в Південно-Східній Азії також відіграли гуджаратські мусульмани[en][114].


Торгівля між країнами Південно-Східної Азії має давню історію. Наслідки колоніального панування, боротьби за незалежність, а в окремих випадках і воєн суттєво вплинули на економічні погляди та політику кожної країни[115].
У 111 році до н. е. — 938 році н. е. північна частина В'єтнаму перебувала під владою Китаю. Нею послідовно керували різні китайські династії, зокрема Хань, Східна Хань, Східна У, Цао Вей, Цзінь, Лю Сун, Південна Ці, Лян, Суй, Тан, Південна Хань.
Записи учасників навколосвітньої експедиції Фернана Магеллана свідчать, що Бруней мав більше гармат, ніж європейські кораблі, що, ймовірно, вказує на торговельні зв'язки з Китаєм[64].
Згідно з малайською легендою, імператор китайської династії Мін, вражений мудрістю султана Мансур-шаха[en], відправив до Малакки принцесу Ханг Лі По[en] зі свитою з 500 осіб, щоб вона стала дружиною султана. Колодязь Ханг Лі По[en], збудований 1459 року, нині є популярною туристичною пам'яткою, так само як і Букіт-Чіна[en], де оселилися члени її свити.
Стратегічне значення Малаккської протоки, яку в XV — на початку XVI століття контролював Малаккський султанат, не залишилося непоміченим для португальського письменника Томе Піріша, який у праці Suma Oriental писав: «Хто володіє Малаккою, той тримає руку на горлі Венеції»[116]. (На той час Венеція була одним із головних торговельних центрів Європи, а товари надходили туди через Малаккську протоку.)
Західний вплив почав проникати до регіону у XVI столітті з прибуттям португальців до Малакки, Молуккських островів і Філіппін. Останні через кілька років були колонізовані іспанцями, які використовували їх як важливий торговельний вузол між Азією та Латинською Америкою. Упродовж XVII і XVIII століть нідерландці заснували Нідерландську Ост-Індію; французи — Французький Індокитай; а британці — Поселення в протоках. До XIX століття всі країни Південно-Східної Азії, за винятком Таїланду, опинилися під колоніальним пануванням.

Європейські мореплавці досягали Південно-Східної Азії як із заходу, так і зі сходу. Регулярна торгівля між кораблями, що прямували на схід через Індійський океан, і суднами, які прибували з півдня материкової Азії, забезпечувала обмін товарами на місцеві природні ресурси, зокрема мед та дзьоби птахів-носорогів з островів Малайського архіпелагу. До XVIII і XIX століть європейці були переважно зацікавлені в розширенні торговельних зв'язків. Для більшості населення країн регіону контакти з європейцями залишалися порівняно обмеженими, а традиційний суспільний уклад і звичні соціальні відносини майже не змінювалися. Для більшості людей життя, засноване на натуральному землеробстві, рибальстві, а в менш розвинених суспільствах також на полюванні та збиральництві, і надалі залишалося нелегким[117].
Європейці принесли до Південно-Східної Азії християнство, що сприяло широкому поширенню діяльності християнських місіонерів. Іспанія, попри свій європейський статус, направила до регіону найбільшу кількість колоністів, значна частина яких походила з Америки[en]. Із цього приводу Касіміро Діас писав[118]:
«Він (губернатор дон Себастьян Уртадо де Коркуера) привів значне підкріплення солдатів, багато з яких були з Перу, оскільки він прибув до Акапулько з цього королівства.»[118]
— Касіміро Діас
Відтоді християнство набуло широкого поширення на Філіппінах, і 2021 року його сповідували близько 89 % населення країни[119].
Таїланд також відкрив країну для західних учених, які сприяли розвитку національної системи освіти. Водночас членів королівської родини та тайських учених почали направляти на навчання до вищих навчальних закладів Європи й Російської імперії.
Під час Другої світової війни Японська імперія окупувала більшість колишніх західних колоній, проголосивши концепцію «Великої східноазійської сфери співпроцвітання». Водночас окупаційний режим доби Сьова вчинив численні акти насильства щодо цивільного населення, зокрема проводив експерименти на живих людях[120][121][122][123][124][125][126], запровадив систему сексуального рабства, відому як система «жінок для втіхи»[127][128][129][130][131], здійснив Манільську різанину та використовував примусову працю, зокрема систему ромуша[en] в Індонезії, до якої було залучено, за різними оцінками, від чотирьох до десяти мільйонів осіб[132]. У пізнішій доповіді Організації Об'єднаних Націй зазначалося, що під час японської окупації в Індонезії близько чотирьох мільйонів людей загинули внаслідок голоду та примусової праці[133]. Після поразки Японії (та інших держав Осі) в театрі бойових дій у Південно-Східній Азії союзники зіткнулися з націоналістичними рухами, яким японська окупаційна влада надала незалежність.
Гуджарат в Індії у XV і XVI століттях підтримував активні торговельні зв'язки з Південно-Східною Азією[134]. Після португальського вторгнення до Південно-Східної Азії у XVII столітті торговельні відносини з Гуджаратом занепали[134].
Сполучені Штати Америки захопили Філіппіни в Іспанії 1898 року. 1934 року островам було надано внутрішнє самоврядування, а 1946 року вони здобули незалежність[135].
Більшість країн регіону зберігають національний суверенітет. У більшості держав Південно-Східної Азії функціонують демократичні форми правління, а права людини визнаються, хоча їхнє забезпечення залежить від політики кожної окремої держави. До соціалістичних або комуністичних країн регіону належать В'єтнам і Лаос. АСЕАН забезпечує основу для економічної інтеграції та координації регіональної відповіді на міжнародні виклики.
Китай висуває широкі територіальні претензії в Південнокитайському морі, ґрунтуючись на так званій лінії дев'яти штрихів, а також створив штучні острови[en] з метою зміцнення своїх претензій. Крім того, Китай заявляє про наявність виключної економічної зони, що базується на островах Спратлі. 2013 року Філіппіни оскаржили претензії Китаю в Постійній палаті третейського суду в Гаазі. У справі Філіппіни проти Китаю[en] (2016) суд ухвалив рішення на користь Філіппін і відхилив претензії Китаю[136][137].
Цей розділ потребує доповнення. (Вересень 2024) |

Південно-Східна Азія простягається від окраїн Тибетського плато на півночі М'янми через Малайський півострів до островів Індонезійського й Філіппінського архіпелагів, а також західної частини острова Нова Гвінея.
Індонезія є найбільшою країною Південно-Східної Азії, а також найбільшим архіпелагом світу за площею[138]. З геологічного погляду Індонезійський архіпелаг[en] є одним із найактивніших вулканічних регіонів світу. Тектонічні підняття[en] в регіоні також спричинили формування численних високих гір, найвищою з яких є Пунчак-Джая в провінції Папуа (Індонезія), заввишки 5030 м, розташована на острові Нова Гвінея. Це єдине місце в Південно-Східній Азії, де збереглися льодовики. Найвищою горою Південно-Східної Азії є Хкакаборазі (5967 м) на півночі М'янми, що входить до того самого гірського хребта, що й її вища вершина — Еверест.
До морів, що формують великий морський простір регіону, належать Південнокитайське море, Яванське море, море Сулу, море Сулавесі та Андаманське море. Найбільшим із них є Південнокитайське море. До нього впадають річки, що протікають територією Філіппін, В'єтнаму, Малайзії, Брунею, Індонезії та Сінгапуру.
Тонлесап у Камбоджі є найбільшим прісноводним озером Південно-Східної Азії; його максимальна площа поверхні становить 16 000 км2.
Таїландська затока є найбільшою затокою[en] Південно-Східної Азії; її площа становить 320 000 км2[139]. Середня глибина затоки дорівнює 45 м, а максимальна — 80 м.
Меконг, завдовжки 4900 км, є найдовшою річкою Південно-Східної Азії[140]. Він бере початок на Тибетському плато й протікає територією М'янми, Лаосу, Таїланду, Камбоджі та В'єтнаму[140]. Басейн річки охоплює площу 795 000 км2, а її середньорічний стік, що становить 475 км3, є десятим за величиною у світі[140].
Вулкан Майон, попри високу активність[en], відомий майже ідеальною конічною формою, сформованою внаслідок тривалих повторних вивержень[141].
Географічно Південно-Східна Азія межує з материковим Китаєм на півночі, Індійським субконтинентом на заході, Мікронезією на сході та Австралійським континентом на півдні. Межу між Південно-Східною Азією та Австралією зазвичай проводять через Воллесію.

У геополітичному розумінні північною межею регіону є материковий Китай і Тайвань, західною — Індія та Бангладеш, східною — острови Мікронезії, а південною — Австралія. Вона проходить між Папуа — Новою Гвінеєю та індонезійським регіоном[en] Західна Нова Гвінея (провінції Папуа і Західне Папуа). Обидві країни поділяють між собою острів Нова Гвінея.
Острови Мікронезії не пов'язані з материковою Азією з біогеографічного, геологічного чи історичного погляду. Організація Об'єднаних Націй, Всесвітня книга фактів та інші організації відносять їх до Океанії[142]. На політичному рівні регіон Океанії представлений Форумом тихоокеанських островів — міжурядовою організацією, до складу якої до 2022 року входили Австралія, Нова Зеландія та всі незалежні держави Меланезії, Мікронезії й Полінезії. Деякі країни морської Південно-Східної Азії[en], зокрема Індонезія та Філіппіни, мають статус партнерів з діалогу Форуму тихоокеанських островів, однак жодна з них не є його повноправним членом[143].
У середині — другій половині XIX століття морську Південно-Східну Азію часто об'єднували з Австралією та Океанією, а не з материковою Азією[144]. Термін «Океанія» увійшов до вжитку на початку XIX століття, тоді як ранні визначення цього регіону передували появі таких понять, як Воллесія.
Позаматерикові зовнішні території Австралії — острів Різдва та Кокосові (Кілінгові) острови — іноді розглядають як частину морської Південно-Східної Азії, оскільки вони розташовані значно ближче до західної Індонезії, ніж до материкової частини Австралії[145][146][147]. Їхнє населення має багатокультурне походження й складається з людей азійського та європейсько-австралійського[en] походження, тоді як на момент відкриття британцями у XVII столітті острови були безлюдними[148][149]. Острови розташовані в межах Австралійської плити, а Всесвітня книга фактів визначає їх як найзахіднішу частину Океанії[150][151]. Організація Об'єднаних Націй також відносить ці острови до Океанії, включаючи їх до того самого субрегіону, що й Австралію та Нову Зеландію[142].

Більша частина Південно-Східної Азії має тропічний клімат, який характеризується високими температурами, значною вологістю та рясними опадами протягом усього року. На більшій частині території регіону чітко виражені вологий і сухий сезони, зумовлені сезонною зміною напрямку вітрів, або мусонами. Додаткові опади в сезон мусонів приносить тропічна зона конвергенції[en]. Тропічні ліси Південно-Східної Азії є другими за площею у світі[джерело?] після Амазонського дощового лісу. Винятками з типових для регіону тропічного клімату й тропічної лісової рослинності є:
- північний В'єтнам[en], де панує субтропічний клімат, який іноді зазнає впливу холодних повітряних мас[en], що надходять із північного сходу під впливом Сибірського антициклону[152];
- гірські райони північної частини регіону та високі острови, де значні висоти над рівнем моря зумовлюють м'якші температурні умови;
- «суха зона»[en] центральної М'янми, розташована в дощовій тіні Араканських гір, де річна кількість опадів може становити лише 600 мм, що за панівних високих температур відповідає напівпосушливому клімату;
- південна частина Південно-Центрального узбережжя[en] В'єтнаму, для якої характерний жаркий напівпосушливий клімат, зумовлений слабкою мусонною активністю та високими температурами протягом усього року. Річна кількість опадів у цій місцевості становить від 400 до 800 мм, а сухий сезон триває близько восьми місяців.

Південно-Східна Азія відстає у впровадженні заходів зі скорочення викидів парникових газів та пом'якшення наслідків зміни клімату[154], хоча водночас є одним із найуразливіших до зміни клімату регіонів світу[155]. Зміна клімату вже спричинила збільшення кількості випадків екстремальних опадів (визначених як 400 мм і більше за добу)[156]:1464 і очікується, що в майбутньому їхня інтенсивність у регіоні ще більше зростатиме. Зміни в режимі опадів і річкового стоку також впливатимуть на якість води, що використовується в системах зрошення[157]. За сценарію значного потепління до 2100 року кількість смертей, пов'язаних із впливом високих температур, у регіоні може зрости на 12,7 %[156]:1508. Серед людей похилого віку в Малайзії щорічний показник смертності, пов'язаної зі спекою, може зрости з менш ніж 1 до 45 випадків на 100 000 населення[158]:1[159]:23.
Підвищення рівня моря становить серйозну загрозу для регіону. Уздовж узбережжя Філіппін цей процес відбувається приблизно утричі швидше, ніж у середньому у світі[160], тоді як в Індонезії до 2050 року 199 із 514 міст і районів можуть зазнати припливних повеней[161]. Бангкок, Хошимін і Джакарта входять до двадцятки прибережних міст світу, які до 2050 року зазнаватимуть найбільших щорічних економічних збитків від повеней[156]. Через просідання ґрунту Джакарта занурюється[en] настільки швидко (у деяких районах — до 28 см на рік у період 1982—2010 років)[162], що 2019 року уряд Індонезії ухвалив рішення перенести столицю країни[en] до іншого міста[163].
Зміна клімату також, імовірно, становитиме серйозну загрозу для рибальства регіону[155]. Близько 3,35 млн рибалок у Південно-Східній Азії залежать від коралових рифів[156]:1479, однак ці рифи є надзвичайно вразливими навіть за сценаріїв низьких викидів парникових газів і, ймовірно, зникнуть, якщо глобальне потепління перевищить 1,5 °C[164][165]. Очікується, що в 2050—2070 роках регіон може втратити близько 30 % площ аквакультури та 10–20 % її виробництва[156]:1491




Переважна частина Південно-Східної Азії розташована в межах теплих і вологих тропіків, а її клімат загалом можна охарактеризувати як мусонний. Тваринний світ регіону надзвичайно різноманітний. На островах Борнео та Суматра мешкають орангутани, азійські слони, малайські тапіри, суматранські носороги та борнейські димчасті леопарди. У регіоні трапляються шість підвидів бінтуронга або ведмежої кішки, проте підвид, ендемічний для острова Палаван, нині класифікується як вразливий. Три підвиди тигра мешкають відповідно на Суматрі (суматранський тигр), Малайському півострові (малайський тигр) та в Індокитаї (індокитайський тигр); усі вони належать до видів, що перебувають під загрозою зникнення. Комодський варан є найбільшим сучасним видом ящірок і населяє індонезійські острови Комодо, Рінча[en], Флорес і Гілі-Мотанг[en]. Філіппінський орел є національним птахом Філіппін. На думку багатьох учених, він є найбільшим орлом у світі[166][167] та є ендеміком філіппінських лісів. Дикий азійський буйвіл, а також споріднені карликові види роду Bubalus, зокрема аноа, колись були широко поширені в Південно-Східній Азії. Нині ж свійський азійський буйвіл є звичайською твариною по всьому регіону, тоді як його дикі родичі стали рідкісними й перебувають під загрозою зникнення. Оленцева миша — невеликий ікластий парнокопитний, розміром приблизно з декоративного собаку або кішку, — трапляється переважно на Суматрі, Борнео (Індонезія) та Палавані (Філіппіни). Гаур — величезний дикий бик, більший навіть за дикого азійського буйвола, — поширений переважно в Індокитаї. Наукових відомостей про земноводних Південно-Східної Азії поки що дуже мало[168].
Такі птахи, як зелений павич і дронго, поширені в цьому субрегіоні аж до Індонезії. В Індонезії також трапляється бабіруса — дика свиня з чотирма іклами. Дзьоби птахів-носорогів були цінним товаром у торгівлі з Китаєм. Так само в Китаї високо цінувалися й роги носорогів, які, на відміну від рогів більшості інших тварин, не є частиною черепа.
Індонезійський архіпелаг[en] розділений лінією Воллеса. Вона проходить уздовж межі тектонічних плит і відокремлює азійські (західні) види від австралазійських (східних). Острови, розташовані між Явою й Борнео на заході та Новою Гвінеєю на сході, утворюють перехідну зону, відому як Воллесія, де співіснують представники обох фауністичних комплексів. Із прискоренням темпів розвитку та подальшим зростанням населення Південно-Східної Азії посилюється занепокоєння щодо впливу людської діяльності на довкілля регіону. Водночас значна частина Південно-Східної Азії зазнала порівняно незначних змін і досі залишається природним середовищем існування дикої фауни. Держави регіону, за нечисленними винятками, усвідомили необхідність збереження лісового покриву не лише для запобігання ерозії ґрунтів, а й для охорони різноманіття флори та фауни. З цією метою, зокрема, Індонезія створила розгалужену мережу національних парків і природоохоронних територій. Попри це, деякі види, зокрема яванський носоріг, перебувають на межі зникнення: у західній частині Яви збереглося лише кілька особин.
Мілководдя коралових рифів Південно-Східної Азії[en] вирізняється найвищим рівнем біорізноманіття серед морських екосистем світу, де у великій кількості трапляються корали, риби та молюски. За даними Conservation International, морські дослідження засвідчили, що біорізноманіття морських організмів у районі Раджа-Ампат (Індонезія) є найвищим із будь-коли зафіксованих на Землі. Його різноманіття значно перевищує показники будь-якої іншої дослідженої ділянки Коралового трикутника, до складу якого входять Індонезія, Філіппіни та Папуа — Нова Гвінея. Кораловий трикутник вважається світовим осередком біорізноманіття коралових рифів, тоді як протока Верде, за визначенням Conservation International, є «центром центру біорізноманіття прибережних морських риб світу». У Південнокитайському морі та тихоокеанських водах Філіппін також трапляються китова акула — найбільший у світі вид риб — і шість видів морських черепах.
Дерева та інша рослинність регіону мають переважно тропічний характер. У країнах, де гори сягають достатньої висоти, трапляється також рослинність помірного кліматичного поясу. Нині ці тропічні ліси інтенсивно вирубують, особливо на Борнео
Попри багатство флори й фауни, Південно-Східна Азія потерпає від масштабного знеліснення, яке призводить до втрати природних середовищ існування багатьох видів, що перебувають під загрозою зникнення, зокрема орангутанів і суматранського тигра. За прогнозами, у XXI столітті в Південно-Східній Азії може зникнути понад 40 % видів тварин і рослин[169]. Водночас регулярним явищем у регіоні є димовий серпанок, спричинений забрудненням повітря. Наймасштабніші епізоди такого серпанку спостерігалися 1997[en] і 2006[en] року, коли густий дим охопив території кількох країн. Основною причиною були підпали рослинності за методом «підсічно-вогневого землеробства» на Суматрі та Борнео. У відповідь держави регіону підписали Угоду АСЕАН про транскордонне забруднення серпанком[en], спрямовану на боротьбу із цим явищем.
Під час епізоду серпанку 2013 року в Південно-Східній Азії[en] в окремих країнах індекс забруднення повітря (API) досяг небезпечного рівня. Найвище значення — 746 — було зафіксовано 23 червня 2013 року близько 7:00 у місті Муар[170].

Ще до проникнення європейських держав до регіону Південно-Східна Азія була важливою складовою світової торговельної системи. Саме тут походила велика кількість товарів, серед яких особливо цінувалися перець, імбир, гвоздика та мускатний горіх. Торгівлю прянощами спочатку розвивали індійські та арабські купці, однак згодом вона привернула увагу й європейців. Спочатку до цієї торгівлі долучилися іспанці (через манільські галеони), які прибували з Америки, а також Португальське королівство, пізніше — Нідерланди, Велика Британія та Франція, які брали участь у ній у різних частинах регіону. Проникнення європейських комерційних інтересів поступово переросло в анексію територій, оскільки купці домагалися розширення політичного контролю для захисту й розвитку своєї торговельної діяльності. Унаслідок цього Нідерланди встановили контроль над Індонезією, Велика Британія — над Малаєю та частиною Борнео, Франція — над Індокитаєм, а Іспанія, а згодом і Сполучені Штати Америки, — над Філіппінами. Одним з економічних наслідків цього імперіалізму стала переорієнтація виробництва на товарні культури та сировину. Так, розвиток каучукових плантацій у Малайзії, на Яві, у В'єтнамі та Камбоджі, видобутку олова в Малаї, а також вирощування рису в дельті Меконгу у В'єтнамі та Іраваді в М'янмі був зумовлений високим попитом на світовому ринку[171].
Китайська діаспора відіграла важливу роль у розвитку економіки регіону. Витоки китайського впливу простежуються з XVI століття, коли переселенці з Південного Китаю[en] оселилися в Індонезії, Таїланді та інших країнах Південно-Східної Азії[172]. Чисельність китайського населення в регіоні різко зросла після Комуністичної революції 1949 року в Китаї, яка змусила багатьох біженців емігрувати за межі країни[173]. 2022 року малайзійська нафтогазова компанія Petronas посіла восьме місце у світі в рейтингу Brandirectory серед брендів нафтогазової галузі[174]. Сімнадцять телекомунікаційних компаній уклали контракт на будівництво підводної кабельної системи Asia-America Gateway[en], яка з'єднала Південно-Східну Азію зі Сполученими Штатами Америки[175]. Метою проєкту було уникнення перебоїв зв'язку, подібних до тих, що сталися після пошкодження підводного кабелю між Тайванем і США під час землетрусів у Хенчуні 2006 року[en].

Туризм є одним із ключових чинників економічного розвитку багатьох країн Південно-Східної Азії, особливо Камбоджі. За оцінкою ЮНЕСКО, «туризм, за умови належного розвитку, може стати потужним інструментом розвитку та ефективним засобом збереження культурного різноманіття нашої планети»[176]. Із початку 1990-х років навіть країни, що не входили до АСЕАН, такі як Камбоджа, Лаос, В'єтнам і М'янма, де доходи від туризму були порівняно низькими, прагнули розширити власну туристичну галузь[177]. 1995 року Сінгапур був регіональним лідером за часткою доходів від туризму у валовому внутрішньому продукті (ВВП), яка перевищувала 8 %. До 1998 року цей показник скоротився до менш ніж 6 % ВВП, тоді як у Таїланді та Лаосі він зріс до понад 7 %. Починаючи з 2000 року, Камбоджа випередила всі інші країни АСЕАН, а 2006 року доходи від туризму становили майже 15 % її ВВП[178]. Крім того, В'єтнам вважається однією з країн, що найдинамічніше розвиваються в Південно-Східній Азії, завдяки значним можливостям для залучення іноземних інвестицій і стрімкому розвитку туристичної галузі.
На початку XXI століття Індонезія перетворилася на країну з економікою, що динамічно розвивається, і стала найбільшою економікою у регіоні. Її відносять до нових індустріальних країн, і вона є єдиною державою регіону, що входить до Групи двадцяти (G20)[179]. За оцінками, валовий внутрішній продукт (ВВП) Індонезії 2020 року становив 1,0888 трлн дол. США за номіналом або 3,3283 трлн дол. США за паритетом купівельної спроможності (ПКС), тоді як ВВП на душу населення — 4038 дол. США за номіналом або 12 345 дол. США за ПКС[180]. За показником ВВП на душу населення 2023 року перше місце в регіоні посідав Сінгапур із показником 84 500 дол. США за номіналом або 140 280 дол. США за ПКС, за ним ішли Бруней (41 713 і 79 408 дол. США відповідно) та Малайзія (13 942 і 33 353 дол. США відповідно)[181]. Крім того, Малайзія має найнижчу вартість життя серед країн регіону, за нею йдуть Бруней і В'єтнам[182]. Натомість Сінгапур є найдорожчою країною Південно-Східної Азії, за ним розташовуються Таїланд і Філіппіни[182].
2010 року фондові ринки Південно-Східної Азії продемонстрували кращі результати, ніж інші біржі Азійсько-Тихоокеанського регіону. Лідером стало Філіппінське фондове біржове товариство (PSE)[en], індекс якого зріс на 22 %, за ним ішли Фондова біржа Таїланду (SET)[en] із приростом 21 % та Фондова біржа Індонезії (JKSE)[en] — 19 %[183][184].
За оцінками Міжнародного валютного фонду, 2020 року ВВП на душу населення в Південно-Східній Азії становив 4685 дол. США, що можна порівняти з показниками Південно-Африканської Республіки, Іраку та Грузії[185].
| Країна | Валюта | Населення (2020)[18][186] |
Номінальний ВВП (2020), млрд дол. США[187] |
ВВП на душу населення (2020), дол. США[185] |
Зростання ВВП (2020)[188] |
Інфляція (2020)[189] |
Основні галузі промисловості[en] |
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| B$ Брунейський долар | 437 479 | 10,647 | 23 117 | 0,1 % | 0,3 % | нафтова промисловість, нафтохімічна промисловість, рибальство | |
| ៛ Рієль US$ Долар США | 16 718 965 | 26,316 | 1 572 | -2,8 % | 2,5 % | швейна промисловість, видобуток золота, сільське господарство | |
| Rp Рупія | 270 203 917[186] | 1 088,768 | 4 038 | -1,5 % | 2,1 % | видобуток вугілля, нафтова промисловість, виробництво пальмової олії | |
| ₭ Кіп | 7 275 560 | 18,653 | 2 567 | 0,2 % | 6,5 % | видобуток міді, електронна промисловість, видобуток олова | |
| RM Рингіт | 32 365 999 | 336,330 | 10 192 | -6 % | -1,1 % | електронна промисловість, нафтова промисловість, нафтохімічна промисловість, виробництво пальмової олії, автомобілебудування | |
| K К'ят | 54 409 800 | 70,890 | 1 333 | 2 % | 6,1 % | видобуток природного газу, сільське господарство, швейна промисловість | |
| ₱ Песо | 109 581 078 | 367,362 | 3 373 | -8,3 % | 2,4 % | електронна промисловість, лісова промисловість, автомобілебудування | |
| S$ Сінгапурський долар | 5 850 342 | 337,451 | 58 484 | -6 % | -0,4 % | електронна промисловість, нафтова промисловість, хімічна промисловість | |
| ฿ Бат | 69 799 978 | 509,200 | 7 295 | -7,1 % | -0,4 % | електронна промисловість, автомобілебудування, виробництво каучуку | |
| US$ Долар США | 1 318 445 | 1,920 | 1 456 | -6,8 % | 0,9 % | нафтова промисловість, виробництво кави, електронна промисловість | |
| ₫ Донг | 97 338 579 | 340,602 | 3 498 | 2,9 % | 3,8 % | електронна промисловість, швейна промисловість, нафтова промисловість |
Попит на електроенергію в Південно-Східній Азії більш ніж подвоївся — з 458 ТВт·год 2003 року до 1258 ТВт·год 2023 року. Основними чинниками цього стали економічне зростання, збільшення використання електромобілів і розвиток центрів обробки даних[190]. 2023 року 97 % населення регіону мали доступ до електроенергії, а 81 % — до екологічно чистих способів приготування їжі, що свідчить про те, що Південно-Східна Азія рухається до майже повної електрифікації до 2040 року[191][192].

2023 року викопні види палива домінували в енергетичному балансі Південно-Східної Азії, забезпечуючи 83,5 % загального постачання первинної енергії[192]. Вугілля і надалі відіграє ключову роль у виробництві електроенергії, а попит на нього, за прогнозами, зростатиме до 2030 року[193]. Попри зобов'язання щодо скорочення використання вугілля, Індонезія[en], В'єтнам і Філіппіни досі планують значне розширення вугільних генерувальних потужностей[194]. Країни АСЕАН є чистими імпортерами нафти, але чистими експортерами природного газу завдяки розвиненій нафтопереробній галузі та інфраструктурі зрідженого природного газу[195]. Нафта переважно використовується у транспортному секторі, забезпечуючи 91,2 % його енергоспоживання[196], оді як природний газ становить приблизно одну п'яту енергетичного балансу[en] регіону[197].
Відновлювана енергетика в Південно-Східній Азії розвивається, проте її рівень усе ще не відповідає наявному потенціалу[198]. Відповідно до Плану дій АСЕАН зі співробітництва в енергетичній сфері на 2026—2030 роки, держави-члени мають на меті довести до 2030 року частку відновлюваних джерел енергії до 30 % у загальному постачанні первинної енергії (TPES) та до 45 % у встановленій генерувальній потужності[199]. Очікується, що основними рушіями цього зростання стануть сонячна та вітрова енергетика, підтримувані розвитком систем накопичення енергії та інтеграцією електричних мереж[191]. Попри значний потенціал відновлюваних джерел енергії в регіоні, їхня встановлена потужність (близько 30,5 ГВт сонячної та 8,3 ГВт вітрової генерації) становить менше 1 % від теоретично можливого потенціалу[198]. Серед країн АСЕАН Таїланд[en], М'янма[en] та Камбоджа[en] мають найбільший потенціал розвитку сонячної енергетики, тоді як М'янма, В'єтнам[en] і Таїланд посідають перші місця за перспективним потенціалом вітрової енергетики[198].


Площа Південно-Східної Азії становить приблизно 4,5 млн км2. Станом на 2021 рік у регіоні проживало близько 676 млн осіб, з яких понад одна п'ята (143 млн) — на індонезійському острові Ява, найбільшому за чисельністю населення острові світу. Індонезія є найнаселенішою країною регіону з населенням 274 млн осіб (близько 40 % населення Південно-Східної Азії), а також четвертою за чисельністю населення країною світу. Південно-Східна Азія вирізняється значним етнічним і релігійним різноманіттям, яке відрізняється від країни до країни. У регіоні також проживає близько 30 млн етнічних китайців, які мешкають переважно на острові Різдва, в Індонезії, Малайзії, на Філіппінах, у Сінгапурі та Таїланді, а у В'єтнамі — як етнічна група хоа. Вихідців із країн Південно-Східної Азії називають південно-східними азійцями.

Населення Південно-Східної Азії переважно поділяють на чотири великі етнолінгвістичні групи: австронезійців, австроазійців (або мон-кхмерів), тайців (частину ширшої кра-дайської мовної сім'ї) та тибето-бірманців (частину сино-тибетської мовної сім'ї). У регіоні також проживають менш численні, але вагомі групи хмонг-мієнських народів, китайців, дравідів, індоаріїв, євразійців і папуасів, які також роблять внесок в етнічне різноманіття Південно-Східної Азії.
Аслійці та негритоси, як вважають, були одними з найдавніших мешканців регіону. Генетично вони споріднені з папуасами Східної Індонезії, Східного Тимору та австралійськими аборигенами. Нині яванці є найбільшою етнічною групою Південно-Східної Азії, налічуючи понад 100 млн осіб, більшість з яких проживає на острові Ява в Індонезії. Другою за чисельністю етнічною групою Південно-Східної Азії є в'єти (кінь), чисельність яких становить близько 86 млн осіб. Вони переважно проживають у В'єтнамі, а також становлять значну меншину в сусідніх Камбоджі та Лаосі. Тайці є третьою за чисельністю етнічною групою — близько 59 млн осіб; вони становлять більшість населення Таїланду.
У політичному та культурному житті Індонезії домінують дві етнічні групи — яванці та сунданці (обидві є корінними для острова Ява). Водночас країну населяють сотні етнічних груп, розселених по всьому Індонезійському архіпелагу, серед яких мадурці, мінангкабау, ачинці, бугіси, балійці, макасари, даяки, мінахасці[en], батаки, малайці, батавці, тораджі[en] та амбонці.
У Малайзії населення за етнічним складом поділяється на малайців, які становлять понад половину населення країни; китайців[en] — близько 22 %; інших буміпутра — 12 %; та індійців[en] — близько 6 %. У Східній Малайзії даяки (переважно ібани та бідаю) становлять більшість населення штату Саравак, тоді як кадазан-дусуни[en] переважають у штаті Сабах. На території Лабуану найчисельнішими етнічними групами є брунейські малайці[en] та кедаяни[en]. Загалом малайці становлять більшість населення Малайзії та Брунею, а також є значною меншиною в Індонезії, Південному Таїланді[en], М'янмі[en] та Сінгапурі. У Сінгапурі етнічний склад населення загалом подібний до Західної Малайзії, однак, на відміну від неї, найбільшою етнічною групою є китайці[en], тоді як малайці посідають друге місце за чисельністю, а індійці — третє.
На Філіппінах жодна етнічна група не становить більшості населення країни. Водночас чотирма найбільшими етнолінгвістичними групами є вісайці (передусім себуанці, вараї[en] та хілігайнони[en]), тагали, ілоканці[en] та бікольці[en]. Окрім цих чотирьох найбільших груп, на острові Мінданао проживають народи моро, до яких належать таусуги, маранао[en], якани[en] та магінданао. До інших регіональних етнічних груп країни належать капампангани[en], пангасінанці[en], сурігаонони[en], іфугао[en], калінга[en], камайо[en], куйонони[en] та іватани[en].
У континентальній Південно-Східній Азії бірманці становлять понад дві третини населення М'янми, проте в країні також проживають численні регіональні етнічні групи, які переважно мешкають у штатах, спеціально утворених для етнічних меншин. Найбільшими регіональними етнічними групами М'янми є шани, що розмовляють тайськими мовами, карени, рахайнці, чини, кая та рохінджа, які розмовляють індоарійською мовою й проживають у західній частині країни поблизу кордону з Бангладеш. У сусідньому Таїланді тайці є найбільшою етнічною групою країни, проте поділяються на кілька регіональних тайських груп, зокрема центральних тайців, північних тайців (або ланна)[en], південних тайців (або пак-тай) і північно-східних тайців (або ісанців[en]), які в етнічному відношенні ближчі до лаосців ніж до центральних тайців. Кожна з цих груп має власний діалект, історію та культуру. Окрім тайців, у Таїланді проживає понад 70 етнолінгвістичних груп, найбільшими серед яких є малайці Патані північні кхмери[en], карени, хмонги та китайці.
Камбоджа є однією з найбільш етнічно однорідних країн регіону: кхмери становлять понад 90 % її населення. Водночас у країні проживає значна кількість етнічних чамів, в'єтнамців[en], а також різноманітних внутрішніх племінних народів, які об'єднують під назвою кхмер-леу («верховинні кхмери»).
Релігія в Південно-Східній Азії (2020)[200]
У країнах Південно-Східної Азії сповідують багато різних релігій, а сам регіон є осередком численних авраамічних, індійських, східноазійських та іранських релігій. За кількістю вірян іслам є найпоширенішою релігією: його сповідують приблизно 240 млн осіб, або близько 40 % населення регіону. Найбільше мусульман проживає в Індонезії, Брунеї, Малайзії, Південному Таїланді та південній частині Філіппін. Індонезія є найбільшою у світі країною з мусульманською більшістю населення. Водночас у Малайзії та Брунеї іслам закріплений як державна релігія в конституціях[201][202].
У Південно-Східній Азії налічується приблизно 190—205 млн буддистів, що робить буддизм другою за поширеністю релігією в регіоні. Приблизно 28–35 % буддистів світу проживають у Південно-Східній Азії. Буддизм є переважною релігією у В'єтнамі, Таїланді, Лаосі, Камбоджі, М'янмі та Сінгапурі, а його послідовники можуть належати до шкіл тхеравади або махаяни. Культ предків і конфуціанство також широко практикуються у В'єтнамі та Сінгапурі. Даосизм і китайські народні релігії, такі як мазузм, також широко сповідуються серед заморської китайської громади в Малайзії, Сінгапурі та Таїланді. У деяких випадках їхні релігійні практики можуть включати поклоніння китайським або місцевим божествам, таким як Туа Пек Конг, Датук Керамат та багато інших[джерело?].
Християнство є переважною релігією на Філіппінах, у східній Індонезії, Східній Малайзії та Тиморі-Лешті. На Філіппінах проживає найбільша в Азії кількість римо-католиків[203][119]. Тимор-Лешті також має переважно римо-католицьке населення, що пов'язано з історією індонезійського[204] та португальського правління. У жовтні 2019 року кількість християн — як католиків, так і протестантів — у Південно-Східній Азії становила 156 млн осіб, з них 97 млн припадало на Філіппіни, 29 млн — на Індонезію, 11 млн — на В'єтнам, а решта — на Малайзію, М'янму, Тимор-Лешті, Сінгапур, Лаос, Камбоджу та Бруней. Крім того, у регіоні представлене східне православне християнство. Юдаїзм також сповідують у деяких країнах, зокрема на Філіппінах, у Сінгапурі та Індонезії, завдяки наявності єврейської діаспори. У Сінгапурі проживає невелика громада парсів, які сповідують зороастризм, а віру бахаї також сповідує невелика кількість людей у Малайзії, В'єтнамі, Сінгапурі та Таїланді.
Жодна країна Південно-Східної Азії не є релігійно однорідною. Деякі групи фактично захищені завдяки своїй ізоляції від решти світу[205]. В Індонезії, найбільшій за чисельністю населення мусульманській країні світу, індуїзм є панівною релігією на таких островах, як Балі. Християнство також переважає в решті Філіппін, Новій Гвінеї, на Флоресі та Тиморі. Осередки індуїстського населення можна також знайти в різних частинах Південно-Східної Азії, зокрема в Сінгапурі, Малайзії тощо. Ґаруда, феніксоподібна істота, яка є ваханою Вішну, є національним символом як Таїланду, так і Індонезії. На Філіппінах на острові Палаван було знайдено золоті зображення Ґаруди; золоті зображення інших індуїстських богів і богинь також було знайдено на Мінданао. Балійський індуїзм[en] дещо відрізняється від індуїзму, який практикують в інших регіонах, оскільки він увібрав у себе елементи анімізму та місцевої культури. Водночас індуїстська громада Малайзії та Сінгапуру складається переважно з південноіндійської діаспори, тому її релігійні практики тісно пов'язані з індійським індуїзмом. Крім того, сикхізм сповідує значна частина населення, особливо в Малайзії та Сінгапурі, де він поширений серед північноіндійської діаспори, зокрема вихідців із регіону Пенджаб. Невелика частина індійської діаспори в регіоні сповідує джайнізм; джайни проживають у Малайзії, Сінгапурі, Таїланді та Індонезії. Християни також проживають по всій Південно-Східній Азії; вони становлять більшість населення Тимору-Лешті та Філіппін — найбільшої за чисельністю християнського населення країни Азії. Крім того, у віддалених районах Сараваку у Східній Малайзії, гірських районах Філіппін та Папуа на сході Індонезії збереглися давніші племінні релігійні практики. У М'янмі Сакку (Індру) шанують як ната[en]. У В'єтнамі практикують буддизм махаяни, на який вплинув місцевий анімізм і в якому значна увага приділяється культу предків. В'єтнамські народні релігії сповідує більшість населення В'єтнаму. Каодай, монотеїстичний синкретичний новий релігійний рух, також сповідує менше одного відсотка населення В'єтнаму. Через присутність у регіоні японської діаспори практика синтоїзму дедалі більше поширюється в деяких країнах, зокрема в Таїланді.
Релігійний склад населення кожної країни є таким. Деякі значення взято з Всесвітньої книги фактів ЦРУ[206]:
| Країна | Релігії |
|---|---|
| іслам (81 %), буддизм, християнство, інші (корінні вірування тощо) | |
| буддизм (97 %), іслам, християнство, анімізм, інші | |
| іслам (87 %), протестантизм (7,6 %), католицизм (3,12 %), індуїзм (1,74 %), буддизм (0,77 %), конфуціанство (0,03 %), інші (0,4 %)[207][208] | |
| буддизм (67 %), анімізм, християнство, інші | |
| іслам (61,3 %), буддизм, християнство, індуїзм, анімізм | |
| буддизм (89 %), іслам, християнство, індуїзм, анімізм, інші | |
| католицизм (80,6 %), іслам (6,9 %-11 %)[209], євангелізм (2,7 %), Церква Христа (Iglesia ni Cristo) (2,4 %), Міжнародна церква Бога (Members Church of God International) (1,0 %), інші протестанти (2,8 %), буддизм (0,05 %-2 %)[210], анімізм (0,2 %-1,25 %), інші (1,9 %)[211] | |
| буддизм (31,1 %), християнство (18,9 %), іслам (15,6 %), даосизм (8,8 %), індуїзм (5 %), інші (20,6 %) | |
| буддизм (93,5 %), іслам (5,4 %), християнство (1,13 %), індуїзм (0,02 %), інші (0,003 %) | |
| католицизм (97 %), протестантизм, іслам, індуїзм, буддизм | |
| в'єтнамські народні релігії[en] (45,3 %), буддизм (16,4 %), християнство (8,2 %), інші (0,4 %), нерелігійні (29,6 %)[212] |
На кожну з мов також вплинули культурні чинники, пов'язані з торгівлею, імміграцією та історичною колонізацією. У регіоні налічується майже 800 корінних мов.
Мовний склад населення кожної країни є таким (офіційні мови виділено жирним шрифтом):
- Бруней-Муара (Бандар-Сері-Бегаван/Муара),
Бруней - Місто Пномпень (Пномпень/Кандаль),
Камбоджа - Ділі (Ділі),
Східний Тимор - Джабодетабекпунджур[en] (Джакарта/Богор (місто та округ[en])/Депок/Тангеранг (місто та округ[en])/Південний Тангеранг/Бекасі (місто та округ[en])/невелика частина Чіанджура[en]),
Індонезія - Ґербанґкертосусіла[en] (Сурабая/Сідоарджо[en]/Ґресік[en]/Моджокерто/Ламонґан[en]/Банкалан[en]),
Індонезія - Бандунзька улоговина[en] (Бандунг (місто та округ[en])/Чімахі/Західний Бандунг[en]/невелика частина Сумеданга[en]),
Індонезія - Мебіданґро[en] (Медан/Бінджай[en]/Делі-Серданг/«Каро»[en]),
Індонезія - Префектура В'єнтьян (В'єнтьян/Тха-Нґон[en]),
Лаос - Великий Куала-Лумпур[en]/долина Кланг[en] (Куала-Лумпур/Селангор),
Малайзія - Конурбація Джорджтауна[en] (Пінанг/Кедах/Перак),
Малайзія - Іскандар-Малайзія[en] (Джохор),
Малайзія - Великий Кота-Кінабалу[en] (Сабах),
Малайзія - Янгонський регіон (Янгон/Танхльїн),
М'янма - Манільська агломерація (Маніла/Кесон-Сіті/Макаті/Тагіг/Пасай[en]/Калоокан та ще 11),
Філіппіни - Столичний район Давао[en] (Давао/Дігос[en]/Таґум[en]/Острівне місто-сад Самал[en]),
Філіппіни - Агломерація Себу (Себу/Мандауе/Лапу-Лапу/Талісай та ще 11),
Філіппіни - Сінгапур,
Сінгапур - Великий Бангкок (Бангкок/Нонтхабурі/Самутпракан[en]/Патхумтхані[en]/Самутсакхон[en]/Накхонпатхом[en]),
Таїланд - Східний економічний коридор[en] (Чаченгсау[en]/Чонбурі/Районг),
Таїланд - Столичний район міста Хошимін[en] (Хошимін/Вунгтау/Біньзионг[en]/Донгнай),
В'єтнам - Столичний регіон Ханоя[en] (Ханой/Хайфон/Халонг),
В'єтнам - Дананг (Дананг/Хойан/Хюе),
В'єтнам
- Нічні панорами міст
- Куала-Лумпур, Малайзія
- Бангкок, Таїланд
- Маніла, Філіппіни
- Хошимін, В'єтнам
- Джакарта, Індонезія

Культура Південно-Східної Азії є різноманітною: у материковій частині Південно-Східної Азії культура являє собою поєднання бірманської, камбоджійської, лаоської, тайської (індійський культурний вплив[en]) та в'єтнамської (китайський культурний вплив) культур. Натомість в Індонезії, на Філіппінах, у Сінгапурі та Малайзії культура є поєднанням корінних австронезійських, індійської, ісламської, західної та китайської культур. Крім того, культура Брунею зазнала значного арабського впливу. У В'єтнамі та Сінгапурі китайський вплив є сильнішим[224]: Сінгапур, попри своє географічне розташування в Південно-Східній Азії, має численну китайську більшість, а В'єтнам протягом значної частини своєї історії перебував у сфері китайського культурного впливу. Індійський вплив у Сінгапурі найвиразніше проявляється завдяки тамільським мігрантам[225], які певною мірою вплинули на сінгапурську кухню. Протягом усієї історії В'єтнам не зазнавав прямого впливу Індії — лише через контакти з тайськими, кхмерськими та чамськими народами. Крім того, В'єтнам також відносять до східноазійської культурної сфери разом із Китаєм, Кореєю та Японією через значний китайський вплив, закладений у його культурі та способі життя.

Вирощування рису на заливних рисових полях практикується в Південно-Східній Азії протягом тисячоліть і поширене по всьому субрегіону. Одними з найяскравіших прикладів таких рисових полів є рисові тераси Банауе[en], розташовані в горах острова Лусон на Філіппінах. Утримання цих рисових полів потребує значних трудових затрат. Заливні рисові поля добре пристосовані до мусонного клімату регіону.
Будинки на палях трапляються по всій Південно-Східній Азії — від Таїланду й В'єтнаму до Борнео, від Лусона на Філіппінах до Нової Гвінеї. Регіон також вирізняється різноманітними традиціями обробки металів, особливо в Індонезії. До них належать, зокрема, такі види зброї, як характерний крис, а також музичні інструменти, як-от гамелан.
Основними джерелами культурного впливу в регіоні були різні поєднання ісламської, індійської та китайської культур. На Філіппінах особливо помітним є різноманітний культурний вплив, що сформувався, зокрема, внаслідок періодів іспанського та американського панування, контактів із культурами, які зазнали індійського впливу, а також торговельних контактів із китайцями та японцями.
Загалом народи, які традиційно їли руками, імовірніше зазнали впливу індійської культури, ніж китайської, представники якої користувалися палочками для їжі. Чай як напій поширений у всьому регіоні. Характерні для цього регіону рибні соуси мають різні варіації.

Мистецтво Південно-Східної Азії[en] має багато спільного з мистецтвом інших регіонів. Танці в більшій частині Південно-Східної Азії передбачають рухи не лише ніг, а й рук, за допомогою яких передаються емоції танцю та зміст історії, яку танцівниця розповідає глядачам. У більшості країн Південно-Східної Азії танець увійшов до придворної культури; зокрема, камбоджійський королівський балет[en] існував уже на початку VII століття, ще до виникнення Кхмерської імперії, яка зазнала значного впливу індійського індуїзму. Танець Апсара[en], відомий виразними рухами рук і ніг, є яскравим прикладом символічного танцю, пов'язаного з індуїзмом.
Ляльковий театр і театр тіней також були популярними формами розваг у минулі століття; одним із найвідоміших є індонезійський Ваянг. Мистецтво й література деяких країн Південно-Східної Азії зазнали значного впливу індуїзму, який поширився в регіоні багато століть тому. Індонезія, попри масштабне навернення до ісламу, який не схвалює певні форми мистецтва, зберегла багато видів практик, культурних традицій, мистецтва та літератури, що зазнали індуїстського впливу. Прикладом цього є ваянг куліт[en] (театр тіней), а також такі літературні твори, як Рамаяна. 7 листопада 2003 року ЮНЕСКО визнало вистави ваянг-куліту шедевром усної та нематеріальної спадщини людства.
Зазначалося, що класичне мистецтво кхмерів та індонезійців було зосереджене на зображенні життя богів, проте для народів Південно-Східної Азії життя богів було життям самих людей — радісним, земним, але водночас божественним. Народи тай, які порівняно пізно прийшли до Південно-Східної Азії, принесли із собою певні китайські мистецькі традиції, проте незабаром відмовилися від них на користь кхмерських і монських традицій. Єдиними свідченнями їхніх ранніх контактів із китайським мистецтвом залишилися особливості стилю їхніх храмів, зокрема звужений догори дах, а також їхні лакові вироби[en].

Традиційна музика Південно-Східної Азії є такою ж різноманітною, як і численні етнічні та культурні групи регіону. Основні стилі традиційної музики охоплюють придворну музику, народну музику, музичні стилі невеликих етнічних груп, а також музику, на яку вплинули жанри, що походять за межами цього географічного регіону.
У придворних і народних жанрах більшість становлять ансамблі та оркестри налаштованих гонгів[en] (винятком є низинні райони В'єтнаму). Оркестри гамелану та ангклунгу[en] в Індонезії, ансамблі піпхату[en] та пінпеату[en] в Таїланді й Камбоджі, а також ансамблі кулінтангу[en] на півдні Філіппін, Борнео, Сулавесі та Тиморі — це три основні самобутні стилі музичних жанрів, які вплинули на інші традиційні музичні стилі регіону. Струнні інструменти також широко поширені в регіоні.
18 листопада 2010 року ЮНЕСКО офіційно визнало ангклунг шедевром усної та нематеріальної спадщини людства та закликало індонезійський народ і уряд забезпечувати його збереження та передачу наступним поколінням, популяризувати виконання на ангклунгу й заохочувати майстерність його виготовлення.

Історія Південно-Східної Азії зумовила появу великої кількості авторів — як із самого регіону, так і з-поза його меж — які писали про цей регіон.
Деякі з найдавніших систем письма Південно-Східної Азії походять від систем письма Індії. Про це свідчать представлені в регіоні різновиди брахмійського письма зокрема балійське письмо, зображене на розщеплених пальмових листках, які називають лонтар (див. зображення ліворуч — збільште його, щоб побачити напис на пласкій стороні та оздоблення на зворотному боці).

Давність цієї форми письма сягає часів до винайдення паперу в Китаї близько 100 року. Зверніть увагу, що кожна частина пальмового листа містила лише кілька рядків, написаних поздовжньо вздовж листа, і була перев'язана мотузкою з іншими частинами. Зовнішня частина була оздоблена. Абетки Південно-Східної Азії, як правило, були абугідами, доки не прибули європейці, які використовували слова, що також закінчувалися приголосними, а не лише голосними. До інших форм офіційних документів, для яких не використовували папір, належали яванські сувої з мідними пластинами. Цей матеріал мав бути довговічнішим за папір в умовах тропічного клімату Південно-Східної Азії.
У Малайзії, Брунеї та Сінгапурі малайську мову нині зазвичай записують латинським письмом. Те саме спостерігається в індонезійській мові, хоча використовуються різні орфографічні стандарти (наприклад, для слова «таксі» в малайській мові вживається «Taksi», а в індонезійській — «Taxi»).
Використання китайських ієрогліфів у минулому та сьогодні спостерігається лише у В'єтнамі, а останнім часом також у Сінгапурі та Малайзії. Запровадження тьи-хан у В'єтнамі датується приблизно 111 роком до н. е., коли країна перебувала під китайською окупацією. В'єтнамська система письма, відома як тьи-ном, використовувала модифіковану систему тьи-хан для запису в'єтнамської мови. І тьи-хан, і тьи-ном використовувалися до початку XX століття.
Рапа-нуї є австронезійською мовою, як і індонезійська, тагальська та багато інших мов Південно-Східної Азії. Вважається, що Ронго-ронго є системою письма мови рапа-нуї, і якщо це буде доведено, вона стане одним із дуже небагатьох винаходів писемності в історії людства[226].
Футбол є найпопулярнішим видом спорту в регіоні. Федерація футболу АСЕАН, головний регулювальний орган регіону у сфері футболу, була заснована 31 січня 1984 року в Джакарті, Індонезія. Чемпіонат АСЕАН з футболу є найбільшим футбольним змаганням у регіоні з часу свого першого проведення у 1996[en] році, а найбільше титулів на цьому турнірі — сім — здобула збірна Таїланду. Чинним переможцем є В'єтнам, який переміг Таїланд у фіналі 2024[en] року. Таїланд найчастіше серед країн Південно-Східної Азії брав участь у Кубку Азії з футболу — сім разів, тоді як найкращим результатом команди з Південно-Східної Азії на цьому турнірі стало друге місце, яке посіла збірна М'янми 1968 в Ірані. Індонезія[en] є єдиною командою з Південно-Східної Азії, що брала участь у чемпіонаті світу з футболу 1938 року, виступаючи тоді як Нідерландська Ост-Індія[en].
АСЕАН також взяла на себе зобов'язання щодо збереження традиційних видів спорту та ігор[en] у регіоні[227].
- Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — міжнародна організація країн Південно-Східної Азії
- Список перших подій і досягнень у Південно-Східній Азії[en]
- Індокитай — регіон у Південно-Східній Азії
- Морська Південно-Східна Азія[en] — культурно-економічний регіон у межах Південно-Східної Азії
- Нарощування військового потенціалу в Південно-Східній Азії[en]
- Організація Договору Південно-Східної Азії — Військово-політичний блок країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що існував з 1955 по 1977 року
- Ігри Південно-Східної Азії — мультиспортивні змагання, що проводяться раз на два роки за участю представників країн Південно-Східної Азії
- Азійські тигри другої хвилі — економіки Індонезії, Малайзії, Філіппін, Таїланду та В'єтнаму
- Західна Південно-Східна Азія[en]
- Адміністративний поділ країн Азії
- ↑ Також в англійській мові трапляються варіанти написання South East Asia і South-East Asia; також використовуються назви Southeastern Asia, South-eastern Asia та скорочення SEA
- ↑ World Population Prospects 2022. United Nations Department of Economic and Social Affairs[en], Population Division. Процитовано 17 липня 2022.
- ↑ World Population Prospects 2022: Demographic indicators by region, subregion and country, annually for 1950–2100 (XSLX) ("Total Population, as of 1 July (thousands)"). United Nations Department of Economic and Social Affairs[en], Population Division. Процитовано 17 липня 2022.
- 1 2 World Economic Outlook Database, April 2023. International Monetary Fund. Квітень 2022. Процитовано 22 серпня 2023.
- ↑ https://www.imf.org/external/datamapper/profile/SEQ
- ↑ Klaus Kästle (10 вересня 2013). Map of Southeast Asia Region. Nations Online Project. One World – Nations Online. Архів оригіналу за 20 вересня 2013. Процитовано 10 вересня 2013.
Південно-Східна Азія — великий субрегіон Азії, який у загальних рисах визначають як територію, розташовану на схід від Індійського субконтиненту, на південь від Китаю та на північний захід від Австралії. Регіон лежить між Індійським океаном і Бенгальською затокою на заході та Філіппінським морем, Південнокитайським морем і Тихим океаном на сході.
- ↑ Whelley, Patrick L.; Newhall, Christopher G.; Bradley, Kyle E. (2015). The frequency of explosive volcanic eruptions in Southeast Asia. Bulletin of Volcanology. 77 (1) 1. Bibcode:2015BVol...77....1W. doi:10.1007/s00445-014-0893-8. PMC 4470363. PMID 26097277.
- ↑ Chester, Roy (16 липня 2008). Furnace of Creation, Cradle of Destruction: A Journey to the Birthplace of Earthquakes, Volcanoes, and Tsunamis. AMACOM. ISBN 978-0-8144-0920-6.
- ↑ Population of Asia (2018). worldometers.info (англ.). Архів оригіналу за 6 січня 2019. Процитовано 30 грудня 2018.
- ↑ Zide; Baker, Norman H.; Milton E. (1966). Studies in comparative Austroasiatic linguistics. Foreign Language Study.
- ↑ ASEAN Member States - ASEAN | ONE VISION ONE IDENTITY ONE COMMUNITY. ASEAN | ONE VISION ONE IDENTITY ONE COMMUNITY (амер.). Архів оригіналу за 10 серпня 2019. Процитовано 2 вересня 2025.
- ↑ The economic impact of colonialism. CEPR (англ.). 30 січня 2017. Процитовано 2 вересня 2025.
- ↑ Paseng, Rohayati. Research Guides: Southeast Asia Research Guide: Imperialism, Colonialism, & Nationalism. guides.library.manoa.hawaii.edu (англ.). Архів оригіналу за 9 липня 2022. Процитовано 9 липня 2022.
- ↑ Wallace, Alfred Russel (1869). The Malay Archipelago. London: Macmillan. с. 1.
- ↑ Lach; Van Kley, Donald F.; Edwin J (1998). Asia in the Making of Europe, Volume III. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-46768-9.
- ↑ Eliot, Joshua; Bickersteth, Jane; Ballard, Sebastian (1996). Indonesia, Malaysia & Singapore Handbook. New York City: Trade & Trade & Travel Publications.
- ↑ Park; King, Seung-Woo; Victor T. (2013). The Historical Construction of Southeast Asian Studies: Korea and Beyond. Singapore: Institute of Southeast Asian Studies. ISBN 978-981-4414-58-6.
- 1 2 Emmerson, Donald K (1984). Southeast Asia: What's in a Name?. Journal of Southeast Asian Studies. 15 (1): 1—21. doi:10.1017/S0022463400012182. JSTOR 20070562.
- 1 2 South-Eastern Asia Population (LIVE). worldometer. 16 жовтня 2025. Процитовано 16 жовтня 2025.
- ↑ Human Development Report 2025 (PDF). United Nations Development Programme. 2 лютого 2026. Архів (PDF) оригіналу за 28 січня 2026. Процитовано 2 лютого 2026.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Brunei – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 21 липня 2015. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Cambodia – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 10 червня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Indonesia – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Laos – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 7 березня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ Laporan Kiraan Permulaan 2010. Jabatan Perangkaan Malaysia. с. 27. Архів оригіналу за 27 грудня 2010. Процитовано 2 серпня 2023.
- ↑ Malaysia country profile. BBC News. 24 лютого 2020. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 27 січня 2021.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Burma – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 1 грудня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Philippines – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 20 серпня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Singapore – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 20 березня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Thailand – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 10 червня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ East Asia/Southeast Asia :: Timor-Leste – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 10 січня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- 1 2 East Asia/Southeast Asia :: Vietnam – The World Factbook. cia.gov. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 10 червня 2021. Процитовано 11 листопада 2019.
- ↑ United Nations Statistics Division - Standard Country and Area Codes Classifications (M49). United Nations Statistics Division. 6 травня 2015. Архів оригіналу за 13 липня 2011. Процитовано 24 липня 2010.
- ↑ nationsonline.org, klaus kaestle-. Singapore - A Country Profile - Nations Online Project. www.nationsonline.org (амер.). Процитовано 12 вересня 2022.
- ↑ Southeast Asia | Map, Islands, Countries, Culture, & Facts. Encyclopedia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 24 квітня 2021. Процитовано 2 вересня 2025.
- ↑ Baruah, Sanjib (2005). Durable Disorder: Understanding the Politics of Northeast India. Oxford University Press.
- 1 2 Centennial Upper Air Observation in Hong Kong cum 70th Anniversary of King's Park Meteorological Station. Архів оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021.
- ↑ Globally recognised expertise and professionalism (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021.
- ↑ Hong Kong Cultural Centre Open House on Sunday. Архів оригіналу за 2 вересня 2019. Процитовано 19 листопада 2021.
- ↑ OFFICIAL RECORD OF PROCEEDINGS (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021.
- ↑ VoiceLink38. Архів оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021.
- ↑ Hong Kong Oratorio Society Holds Christmas Concert. Архів оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021.
- ↑ 赤柱污水處理廠. Архів оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021.
- ↑ Friborg, Bastian (2010). Southeast Asia: Myth or Reality pg 4.
- ↑ Inoue, Yukiko (2005). Teaching with Educational Technology in the 21st Century: The Case of the Asia-Pacific Region: The Case of the Asia-Pacific Region. Idea Group Inc (IGI). с. 5. ISBN 978-1-59140-725-6. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ UNSD — Methodology. unstats.un.org. Процитовано 2 вересня 2025.
- ↑ A Nation Reborn? Taiwan's Belated Recognition of Its Southeast Asian Heritage. thediplomat.com (амер.). Процитовано 1 липня 2022.
- 1 2 Bellwood, Peter (10 квітня 2017). First Islanders: Prehistory and Human Migration in Island Southeast Asia (англ.) (вид. 1). Wiley-Blackwell. ISBN 978-1-119-25154-5.
- ↑ Lipson, Mark; Reich, David (Квітень 2017). A Working Model of the Deep Relationships of Diverse Modern Human Genetic Lineages Outside of Africa. Molecular Biology and Evolution. 34 (4): 889—902. doi:10.1093/molbev/msw293. PMC 5400393. PMID 28074030.
- 1 2 3 4 Larena, Maximilian; Sanchez-Quinto, Federico; Sjödin, Per; McKenna, James; Ebeo, Carlo; Reyes, Rebecca; Casel, Ophelia; Huang, Jin-Yuan; Hagada, Kim Pullupul; Guilay, Dennis; Reyes, Jennelyn (30 березня 2021). Multiple migrations to the Philippines during the last 50,000 years. Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America. 118 (13) e2026132118. Bibcode:2021PNAS..11826132L. doi:10.1073/pnas.2026132118. PMC 8020671. PMID 33753512.
- ↑ Aubert, M. та ін. (11 грудня 2019). Earliest hunting scene in prehistoric art. Nature. 576 (7787): 442—445. Bibcode:2019Natur.576..442A. doi:10.1038/s41586-019-1806-y. hdl:10072/397337. PMID 31827284.
- ↑ Smith, Kiona N. (9 листопада 2018). The world's oldest figurative drawing depicts a wounded animal. Ars Technica (амер.). Архів оригіналу за 9 листопада 2018. Процитовано 6 січня 2022.
- ↑ Morwood, M. J.; Brown, P.; Jatmiko; Sutikna, T.; Wahyu Saptomo, E.; Westaway, K. E.; Rokus Awe Due; Roberts, R. G.; Maeda, T.; Wasisto, S.; Djubiantono, T. (13 жовтня 2005). Further evidence for small-bodied hominins from the Late Pleistocene of Flores, Indonesia. Nature. 437 (7061): 1012—1017. Bibcode:2005Natur.437.1012M. doi:10.1038/nature04022. PMID 16229067.
- ↑ Carlhoff, Selina; Duli, Akin; Nägele, Kathrin; Nur, Muhammad; Skov, Laurits; Sumantri, Iwan; Oktaviana, Adhi Agus; Hakim, Budianto; Burhan, Basran; Syahdar, Fardi Ali; McGahan, David P. (Серпень 2021). Genome of a middle Holocene hunter-gatherer from Wallacea. Nature (англ.). 596 (7873): 543—547. Bibcode:2021Natur.596..543C. doi:10.1038/s41586-021-03823-6. hdl:10072/407535. PMC 8387238. PMID 34433944.
Аналіз qpGraph[en] підтвердив цю модель розгалуження: давня людина з Леанг-Паннінге відокремилася від близькоокеанійської клади після денисівського потоку генів. Найкраще підтверджена топологічна модель водночас свідчить, що близько 50 % її геному походило від базального східноазійського компонента (рис. 3c; додаткові рис. 7–11).
- ↑ the Hoabinhian is a lithic techno-complex from the late Pleistocene to Holocene, found in Mainland and Island Southeast Asia. (Zeitoun та ін., 2019, p. 143)
- ↑ McColl, Hugh; Racimo, Fernando; Vinner, Lasse; Demeter, Fabrice; Gakuhari, Takashi та ін. (2018). The prehistoric peopling of Southeast Asia (PDF). Science. American Association for the Advancement of Science (AAAS). 361 (6397): 88—92. Bibcode:2018Sci...361...88M. doi:10.1126/science.aat3628. hdl:10072/383365. PMID 29976827.
- ↑ Liu, Dang; Duong, Nguyen Thuy; Ton, Nguyen Dang; Van Phong, Nguyen; Pakendorf, Brigitte; Van Hai, Nong; Stoneking, Mark (1 вересня 2020). Extensive Ethnolinguistic Diversity in Vietnam Reflects Multiple Sources of Genetic Diversity. Molecular Biology and Evolution. 37 (9): 2503—2519. doi:10.1093/molbev/msaa099. hdl:21.11116/0000-0006-4AD8-4. PMC 7475039. PMID 32344428.
- ↑ Göllner, Tobias; Larena, Maximilian; Kutanan, Wibhu; Lukas, Helmut; Fieder, Martin; Schaschl, Helmut (2022). Unveiling the Genetic History of the Maniq, a Primary Hunter-Gatherer Society. Genome Biology and Evolution. 14 (4) evac021. doi:10.1093/gbe/evac021. PMC 9005329. PMID 35143674.
- ↑ Kusuma, Pradiptajati; Cox, Murray P.; Barker, Graeme; Sudoyo, Herawati; Lansing, J. Stephen; Jacobs, Guy S. (28 листопада 2023). Deep ancestry of Bornean hunter-gatherers supports long-term local ancestry dynamics. Cell Reports (English) . 42 (11) 113346. doi:10.1016/j.celrep.2023.113346. PMC 7618103. PMID 37917587.
- ↑ Bellwood, Peter (1991). The Austronesian Dispersal and the Origin of Languages. Scientific American. 265 (1): 88—93. Bibcode:1991SciAm.265a..88B. doi:10.1038/scientificamerican0791-88. JSTOR 24936983.
- ↑ Hill, Adrian V.S.; Serjeantson, Susan W., ред. (1989). The Colonization of the Pacific: A Genetic Trail. Research Monographs on Human Population Biology No. 7. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-857695-2.
- ↑ Taylor, Jean Gelman (2003). Indonesia: Peoples and Histories. New Haven and London: Yale University Press. с. 5–7. ISBN 978-0-300-10518-6.
- ↑ Matsumura H, Shinoda KI, Shimanjuntak T, Oktaviana AA, Noerwidi S, Octavianus Sofian H та ін. (22 червня 2018). Cranio-morphometric and aDNA corroboration of the Austronesian dispersal model in ancient Island Southeast Asia: Support from Gua Harimau, Indonesia. PLOS ONE. 13 (6) e0198689. Bibcode:2018PLoSO..1398689M. doi:10.1371/journal.pone.0198689. PMC 6014653. PMID 29933384.
- 1 2 3 4 Hall, Kenneth R. (16 січня 2011). A History of Early Southeast Asia: Maritime Trade and Societal Development, 100–1500 (англ.). Lanham: Rowman & Littlefield Publishers. ISBN 978-0-7425-6761-0.
- 1 2 Laurence Bergreen, Over the Edge of the World: Magellan's Terrifying Circumnavigation of the Globe, HarperCollins Publishers, 2003, hardcover 480 pages, ISBN 978-0-06-621173-2
- ↑ Genetic 'map' of Asia's diversity. BBC News. 11 грудня 2009. Архів оригіналу за 29 січня 2012. Процитовано 5 листопада 2010.
- ↑ Geneticist clarifies role of Proto-Malays in human origin. Malaysiakini (брит.). 25 січня 2012. Архів оригіналу за 27 липня 2018. Процитовано 2 вересня 2025.
- ↑ Solheim, Wilhelm (2000). Taiwan, Coastal South China and Northern Viet Nam and the Nusantao Maritime Trading Network. Journal of East Asian Archaeology. 2 (1): 273—284. doi:10.1163/156852300509727.
- ↑ Nola Cooke, Tana Li, James Anderson — The Tongking Gulf Through History — Page 46 2011 -«Нісімура висловив припущення, що донгшонський етап слід відносити до пізньої доби металів. Водночас деякі японські дослідники стверджували, що, всупереч усталеному погляду, ніби ханьське завоювання поклало край культурі Донгшон, донгшонські артефакти …»
- ↑ Vietnam Fine Arts Museum 2000 «… бронзові циліндричні посудини, барабани, зброя та знаряддя праці, майстерно декоровані й пов'язані зі всесвітньо відомою культурою Донгшон, що датується кількома тисячами років тому; кругла скульптура та архітектурно-декоративна скульптура …»
- ↑ Jan Gonda[en], The Indian Religions in Pre-Islamic Indonesia and their survival in Bali, in Handbook of Oriental Studies. Section 3 Southeast Asia, Religions, с. 1, на «Google Books», pp. 1–54
- ↑ Ooi, Keat Gin (2004). Southeast Asia: A Historical Encyclopedia, from Angkor Wat to East Timor. ABC-CLIO. ISBN 978-1-57607-770-2. Архів оригіналу за 14 червня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- 1 2 Hall, Kenneth R. (2010). A History of Early Southeast Asia: Maritime Trade and Societal Development, 100–1500. Rowman & Littlefield Publishers. ISBN 978-0-7425-6762-7. Архів оригіналу за 1 грудня 2019. Процитовано 15 травня 2018.
- 1 2 Vanaik, Achin (1997). The Furies of Indian Communalism: Religion, Modernity, and Secularization. Verso. ISBN 978-1-85984-016-0. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- 1 2 Montgomery, Robert L. (2002). The Lopsided Spread of Christianity: Toward an Understanding of the Diffusion of Religions. Greenwood Publishing Group. ISBN 978-0-275-97361-2. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Jan Gonda (1975). Handbook of Oriental Studies. Section 3 Southeast Asia, Religions. BRILL Academic. с. 3—20, 35—36, 49—51. ISBN 978-90-04-04330-5. Архів оригіналу за 5 лютого 2017. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Shaivism. obo (англ.). Архів оригіналу за 2 січня 2018. Процитовано 6 січня 2022.
- ↑ Steadman, Sharon R. (2016). Archaeology of Religion: Cultures and Their Beliefs in Worldwide Context. Routledge. ISBN 978-1-315-43388-2. Архів оригіналу за 31 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Timme, Elke (2005). A Presença Portuguesa nas Ilhas das Moluccas 1511 – 1605. GRIN Verlag. с. 3. ISBN 978-3-638-43208-5. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Church, Peter (2017). A Short History of South-East Asia. John Wiley & Sons. ISBN 978-1-119-06249-3. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ The Global Religious Landscape. Pew Research Center's Religion & Public Life Project (амер.). 18 грудня 2012. Архів оригіналу за 19 липня 2013. Процитовано 6 січня 2022.
- ↑ Global Religious Landscape. The Pew Forum. Архів оригіналу за 1 січня 2013. Процитовано 4 травня 2014.
- ↑ Roszko, Edyta (1 березня 2012). From Spiritual Homes to National Shrines: Religious Traditions and Nation-Building in Vietnam. East Asia (англ.). 29 (1): 25—41. doi:10.1007/s12140-011-9156-x.
- ↑ Baldick, Julian (15 червня 2013). Ancient Religions of the Austronesian World: From Australasia to Taiwan (англ.). London: I.B.Tauris. ISBN 978-1-78076-366-8.
- ↑ Hall, Kenneth R. (2010). A History of Early Southeast Asia: Maritime Trade and Societal Development, 100–1500. Rowman & Littlefield Publishers. ISBN 978-0-7425-6762-7. Архів оригіналу за 1 грудня 2019. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Mahbubani, Kishore; Sng, Jeffery (2017). The ASEAN Miracle: A Catalyst for Peace. NUS Press. с. 19. ISBN 978-981-4722-49-0. Архів оригіналу за 31 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Postma, Antoon (27 червня 2008). The Laguna Copper-Plate Inscription: Text and Commentary. Philippine Studies. 40 (2): 182—203. Архів оригіналу за 10 жовтня 2017. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Viet Nam social sciences 2002 Page 42 Ủy ban khoa học xã hội Việt Nam — 2002 «Перший період культурних зрушень і трансформації: у I тисячолітті н. е. (тобто в період Бактхуок) уся Південно-Східна Азія перейшла до інтенсивних культурних контактів із зовнішнім світом — з одного боку, з китайською…»
- ↑ Malik, Preet (2015). My Myanmar Years: A Diplomat's Account of India's Relations with the Region. SAGE Publications. с. 28. ISBN 978-93-5150-626-3. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Aung-Thwin 2005: 31–34[джерело?]
- ↑ Htin Aung 1967: 15–17[джерело?]
- ↑ Iguchi, Masatoshi (2017). Java Essay: The History and Culture of a Southern Country. Troubador Publishing Ltd. с. 116. ISBN 978-1-78462-885-7. Архів оригіналу за 31 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Majumdar, R. C. (1961). The Overseas Expeditions of King Rājendra Cola. Artibus Asiae. 24 (3/4): 338—342. doi:10.2307/3249234. JSTOR 3249234.
- ↑ Mukherjee, Rila (2011). Pelagic Passageways: The Northern Bay of Bengal Before Colonialism. Primus Books. с. 76. ISBN 978-93-80607-20-7. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Nilakanta Sastri, K.A. The CōĻas, 1935, p. 709.
- ↑ Evans, Damian та ін. (9 квітня 2009). A comprehensive archaeological map of the world's largest preindustrial settlement complex at Angkor, Cambodia. PNAS. 104 (36): 14277—82. Bibcode:2007PNAS..10414277E. doi:10.1073/pnas.0702525104. PMC 1964867. PMID 17717084.
- ↑ Kiernan, Ben (2007). Blood and Soil: A World History of Genocide and Extermination from Sparta to Darfur. Yale University Press. с. 110. ISBN 978-0-300-13793-4.
- ↑ Chapuis, Oscar (1995). A history of Vietnam: from Hong Bang to Tu Duc. Greenwood Press. с. 85. ISBN 978-0-313-29622-2.
- ↑ Bulliet, Richard; Crossley, Pamela; Headrick, Daniel; Hirsch, Steven; Johnson, Lyman (2014). The Earth and Its Peoples: A Global History. Cengage Learning. с. 336. ISBN 978-1-285-96570-3. Архів оригіналу за 31 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Hardiman, John Percy (1900). Gazetteer of Upper Burma and the Shan States (англ.). superintendent, Government printing, Burma.
- ↑ Bernice Koehler Johnson (2009). The Shan: Refugees Without a Camp, an English Teacher in Thailand and Burma. Trinity Matrix Publishing. с. 11. ISBN 978-0-9817833-0-7. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Kohn, George Childs (2013). Dictionary of Wars. Taylor & Francis. с. 446. ISBN 978-1-135-95501-4. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Whiting, Marvin C. (2002). Imperial Chinese Military History: 8000 BC-1912 AD. iUniverse. с. 408. ISBN 978-0-595-22134-9. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Hardiman, John Percy (1900). Gazetteer of Upper Burma and the Shan States. superintendent, Government printing, Burma.
- ↑ SarDesai, D. R. (2012). Southeast Asia: Past and Present. Avalon Publishing. ISBN 978-0-8133-4838-4. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Rao, B. V. History of Asia. Sterling Publishers Pvt. Ltd. ISBN 978-81-207-9223-4. Архів оригіналу за 31 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Miksic, John (1999). Ancient History. Indonesian Heritage Series. Т. 1. Archipelago Press / Editions Didier Millet. ISBN 978-981-3018-26-6.
- ↑ Hipsher, Scott (2013). The Private Sector's Role in Poverty Reduction in Asia. Elsevier. ISBN 978-0-85709-449-0. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Federspiel, Howard M. (2007). Sultans, Shamans, and Saints: Islam and Muslims in Southeast Asia. University of Hawaii Press. ISBN 978-0-8248-3052-6. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Hardt, Doug (2016). Who Was Muhammad?: An Analysis of the Prophet of Islam in Light of the Bible and the Quran. TEACH Services, Inc. ISBN 978-1-4796-0544-6. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Anderson, James (21 березня 2013). Daily Life Through Trade: Buying and Selling in World History. ABC-CLIO. ISBN 978-0-313-36325-2. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Ayoub, Mahmoud (2013). Islam: Faith and History. Oneworld Publications. ISBN 978-1-78074-452-0. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Wang Ma, Rosey (2003). Chinese Muslims in Malaysia: History and Development. Center for Asia-Pacific Area Studies, Academia Sinica. Архів оригіналу за 4 вересня 2015. Процитовано 1 квітня 2015.
- 1 2 Blair, Emma Helen; Robertson, James Alexander (1903). Letter from Melchor Davalos to Felipe II, June 20, 1585. The Philippine Islands, 1493–1898. Т. 6. Cleveland: A. H. Clark Company. с. 60.
- ↑ Gujarat helped establish Islam in SE Asia | Ahmedabad News - Times of India. The Times of India (англ.). Архів оригіналу за 3 грудня 2019. Процитовано 2 вересня 2025.
- ↑ Baten, Jörg (2016). A History of the Global Economy. From 1500 to the Present. Cambridge University Press. с. 282. ISBN 978-1-107-50718-0.
- ↑ The Suma oriental of Tomé Pires: an account of the East, from the Red Sea to Japan, written in Malacca and India in 1512–1515, and the book of Francisco Rodrigues, rutter of a voyage in the Red Sea, nautical rules, almanack and maps, written and drawn in the East before 1515 (англ.). London: The Hakluyt Society. 1944. с. 287. LCCN 47018369. Архів оригіналу за 16 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Baten, Jörg (2016). A History of the Global Economy. From 1500 to the Present. Cambridge University Press. с. 286. ISBN 978-1-107-50718-0.
- 1 2 Díaz, Casimiro (1905). Augustinians in the Philippines, 1616–41. У Blair, Emma Helen; Robertson, James Alexander (ред.). The Philippine Islands, 1493–1898, Volume XXV, 1635–1636. Cleveland: Arthur H. Clark Company. с. 289. Процитовано 24 березня 2026.
- 1 2 2021 Report on International Religious Freedom: Philippines. United States Department of State (Звіт). Office of International Religious Freedom[en]. 2 червня 2022. Section I. Religious Demography. Архів оригіналу за 9 грудня 2022. Процитовано 7 лютого 2023.
- ↑ The Cruel Vivisections Japanese Performed on Filipinos in WWII.
- ↑ Vivisection on Filipinos admitted. 27 листопада 2006. Архів оригіналу за 2 червня 2020. Процитовано 15 квітня 2023.
- ↑ Harris, Sheldon H. JAPANESE BIOMEDICAL EXPERIMENTATION DURING THE WORLD-WAR-II ERA (PDF). laguardia.edu. Архів оригіналу (PDF) за 24 березня 2023. Процитовано 15 квітня 2023.
- ↑ Gold, Hal (2011). Unit 731 Testimony (1st ed.). New York: Tuttle Pub. p. 97. ISBN 978-1462900824.
- ↑ - The Japan Times. japantimes.co.jp. [недоступне посилання з 01.06.2023]
- ↑ Unit 731: Japan's biological force. Лютий 2002.
- ↑ The United States and the Japanese Mengele: Payoffs and Amnesty for Unit 731. 14 серпня 2006.
- ↑ Philippine Survivor Recounts Her Struggle As A 'Comfort Woman' For Wartime Japan. NPR.org. NPR. Процитовано 15 серпня 2021.
- ↑ The Other Empire: Literary Views of Japan from the Philippines, Singapore, and Malaysia. The University of the Philippines Press. 2008. ISBN 978-971-542-562-9. Процитовано 15 серпня 2021.
- ↑ The mystery of the missing comfort woman statue. Vera Files. 27 серпня 2019. Процитовано 15 серпня 2021.
- ↑ Mosbergen, Dominique (29 серпня 2017). Harrowing Story Of Filipina Women Enslaved In Japan's Wartime Rape Camps. Huffington Post. New York, New York. Процитовано 30 березня 2018.
Filipino 'comfort women' survivors stage rally in Manila. ABS CBN News. Kyodo News. 20 листопада 2015. Процитовано 30 березня 2018.
Whaley, Floyd (29 січня 2016). In Philippines, World War II's Lesser-Known Sex Slaves Speak Out. The New York Times. Процитовано 30 березня 2018. - ↑ Voices of the "Comfort Women": The Power Politics Surrounding the UNESCO Documentary Heritage. Березень 2021.
- ↑ Indonesia. WORLD WAR II AND THE STRUGGLE FOR INDEPENDENCE, 1942-50. The Japanese Occupation, 1942-45. lcweb2.loc.gov. Архів оригіналу за 30 жовтня 2004. Процитовано 6 січня 2022.
- ↑ Dower, John W. (1986). War Without Mercy: Race And Power In The Pacific War (вид. 1st). New York: Pantheon Books. с. 296. ISBN 978-0-394-75172-6.
За оцінками Робочої групи ООН з питань Азії та Далекого Сходу, загальна кількість людей, убитих японцями або померлих від голоду, хвороб і нестачі медичної допомоги, становила приблизно 3 000 000 лише на Яві та 1 000 000 на Зовнішніх островах
- 1 2 Prabhune, Tushar (27 грудня 2011). Gujarat helped establish Islam in SE Asia. The Times of India. Ahmedabad. Архів оригіналу за 3 грудня 2019. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ H. W. Brands, Bound to Empire: The United States and the Philippines: 1890—1990 (1992)
- ↑ Liow, Joseph Chinyong (12 липня 2016). What does the South China Sea ruling mean, and what's next?. Brookings (амер.). Архів оригіналу за 23 червня 2018. Процитовано 6 січня 2022.
- ↑ Euan Graham, The Hague Tribunal's South China Sea Ruling: Empty Provocation or Slow-Burning Influence? [Архівовано 10 March 2018 у Wayback Machine.], Lowy Institute for International Policy (18 August 2016).
- ↑ Island Countries Of The World. WorldAtlas.com. Архів оригіналу за 7 грудня 2017. Процитовано 10 серпня 2019.
- ↑ Gulf of Thailand. Deepseawaters.com. Процитовано 7 червня 2016.
- 1 2 3 Geography. Mekong River Commission. 30 серпня 2024. Архів оригіналу за 20 січня 2026. Процитовано 16 квітня 2026.
- ↑ Davis, Lee (1992). Natural disasters: from the Black Plague to the eruption of Mt. Pinatubo. New York, NY: Facts on File Inc. pp. 300—301.
- 1 2 Methodology: Standard country or area codes for statistical use (M49). United Nations Statistics Division.
- ↑ The Pacific Islands Forum – Forum Sec.
- ↑ Lewis, Martin W.; Wigen, Kären E. (1997). The Myth of Continents: A Critique of Metageography. University of California Press. с. 223. ISBN 978-0-520-20742-4. Процитовано 4 червня 2022.
As is explained in note 71 (this chapter), insular Southeast Asia was often grouped with Oceania instead of with Asia in the middle and late 1800s.
- ↑ M. Athyal, Jesudas (2015). Religion in Southeast Asia: An Encyclopedia of Faiths and Cultures: An Encyclopedia of Faiths and Cultures. ABC-CLIO. с. 40. ISBN 978-1-61069-250-2. Процитовано 10 липня 2022.
- ↑ Christmas Island – Australia's Gem In The Indian Ocean. Архів оригіналу за 30 липня 2022. Процитовано 17 липня 2026.
- ↑ Christmas and Cocos Keeling Islands Birding Guide (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 серпня 2014.
- ↑ BMR Cruise 107: Seabed Morphology and Offshore Resources around Christmas Island, Indian Ocean. Product catalogue.
- ↑ Conservation values in Commonwealth waters of the Christmas and Cocos (Keeling) Island remote Australian territories (PDF). CSIRO. Серпень 2009. Архів (PDF) оригіналу за 5 березня 2021. Процитовано 1 червня 2022.
- ↑ Cocos (Keeling) Islands - The World Factbook. Cia.gov. 24 червня 2022. Архів оригіналу за 17 червня 2022. Процитовано 10 липня 2022.
- ↑ Christmas Island. Central Intelligence Agency. 24 червня 2022. Архів оригіналу за 26 січня 2021 — через CIA.gov.
- ↑ Vietnam Climate. WorldData.info. Процитовано 24 листопада 2023.
- ↑ Cheung, William W. L.; Maire, Eva; Oyinlola, Muhammed A.; Robinson, James P. W.; Graham, Nicholas A. J.; Lam, Vicky W. Y.; MacNeil, M. Aaron; Hicks, Christina C. (30 жовтня 2023). Climate change exacerbates nutrient disparities from seafood. Nature Communications. 13 (11): 1242—1249. Bibcode:2023NatCC..13.1242C. doi:10.1038/s41558-023-01822-1. PMC 10624626. PMID 37927330.
- ↑ Overland, Indra; Sagbakken, Haakon Fossum; Chan, Hoy-Yen; Merdekawati, Monika; Suryadi, Beni; Utama, Nuki Agya; Vakulchuk, Roman (Грудень 2021). The ASEAN climate and energy paradox. Energy and Climate Change. 2 100019. doi:10.1016/j.egycc.2020.100019. hdl:11250/2734506.
- 1 2 Overland, Indra (6 листопада 2017). Impact of Climate Change on ASEAN International Affairs: Risk and Opportunity Multiplier. Архів оригіналу за 28 липня 2020. Процитовано 6 січня 2022.
- 1 2 3 4 5 Shaw, R., Y. Luo, T. S. Cheong, S. Abdul Halim, S. Chaturvedi, M. Hashizume, G. E. Insarov, Y. Ishikawa, M. Jafari, A. Kitoh, J. Pulhin, C. Singh, K. Vasant, and Z. Zhang, 2022: Chapter 10: Asia. In Climate Change 2022: Impacts, Adaptation and Vulnerability [H.-O. Pörtner, D. C. Roberts, M. Tignor, E. S. Poloczanska, K. Mintenbeck, A. Alegría, M. Craig, S. Langsdorf, S. Löschke, V. Möller, A. Okem, B. Rama (eds.)]. Cambridge University Press, Cambridge, United Kingdom and New York, New York, US, pp. 1457—1579 |doi=10.1017/9781009325844.012.
- ↑ Climate Change Impacts - South East Asia. Архів оригіналу за 29 серпня 2017.
- ↑ Climate and Health Country Profile – 2015 Malaysia. World Health Organization. 2015. Процитовано 17 жовтня 2021.
- ↑ World Bank Group; Asian Development Bank (2021). Climate Risk Country Profile: Malaysia (2021) (PDF). Процитовано 14 жовтня 2021.
- ↑ Ines, Jezreel (4 липня 2023). In troubled waters: Rising sea levels threaten sinking town's survival. Rappler (амер.). Процитовано 10 липня 2023.
- ↑ Photos: Where once were mangroves, Javan villages struggle to beat back the sea. Mongabay Environmental News (амер.). 3 липня 2017. Процитовано 5 травня 2023.
- ↑ Abidin, Hasanuddin Z.; Andreas, Heri; Gumilar, Irwan; Fukuda, Yoichi; Pohan, Yusuf E.; Deguchi, T. (11 червня 2011). Land subsidence of Jakarta (Indonesia) and its relation with urban development. Natural Hazards. 59 (3): 1753—1771. Bibcode:2011NatHa..59.1753A. doi:10.1007/s11069-011-9866-9.
- ↑ Englander, John (3 травня 2019). As seas rise, Indonesia is moving its capital city. Other cities should take note. The Washington Post. Процитовано 31 серпня 2019.
- ↑ Armstrong McKay, David; Abrams, Jesse; Winkelmann, Ricarda; Sakschewski, Boris; Loriani, Sina; Fetzer, Ingo; Cornell, Sarah; Rockström, Johan; Staal, Arie; Lenton, Timothy (9 вересня 2022). Exceeding 1.5°C global warming could trigger multiple climate tipping points. Science. 377 (6611) eabn7950. doi:10.1126/science.abn7950. hdl:10871/131584. PMID 36074831.
- ↑ Armstrong McKay, David (9 вересня 2022). Exceeding 1.5°C global warming could trigger multiple climate tipping points – paper explainer. climatetippingpoints.info (англ.). Процитовано 2 жовтня 2022.
- ↑ Langne, Kaine (2 квітня 2023). go8. go8.ad. Процитовано 2 вересня 2025.
- ↑ Climate Reality Watch Party 2016. 13 грудня 2012. Архів оригіналу за 20 серпня 2018. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Navjot S. Sodhi; Barry W. Brook (2006). Southeast Asian Biodiversity in Crisis. Cambridge University Press. с. 68. ISBN 978-0-521-83930-3.
- ↑ Young, Emma. Biodiversity wipeout facing South East Asia. New Scientist (амер.). Процитовано 6 січня 2022.
- ↑ Димовий серпанок у Південно-Східній Азії 2013 року[en]
- ↑ Baten, Jörg (2016). A History of the Global Economy. From 1500 to the Present. Cambridge University Press. с. 287. ISBN 978-1-107-50718-0.
- ↑ Murray L Weidenbaum (1 січня 1996). The Bamboo Network: How Expatriate Chinese Entrepreneurs are Creating a New Economic Superpower in Asia. Martin Kessler Books, Free Press. с. 23—28. ISBN 978-0-684-82289-1.
- ↑ Murray L. Weidenbaum (1 січня 1996). The Bamboo Network: How Expatriate Chinese Entrepreneurs are Creating a New Economic Superpower in Asia. Martin Kessler Books, Free Press. с. 4—8. ISBN 978-0-684-82289-1.
- ↑ Oil & Gas 50 2022 | Brand Value Ranking League Table | Brandirectory. brandirectory.com (англ.). Процитовано 7 лютого 2023.
- ↑ Sean Yoong (27 квітня 2007). 17 Firms to Build $500M Undersea Cable. International Business Times. Архів оригіналу за 27 вересня 2007. Процитовано 28 липня 2007.
- ↑ Background overview of The National Seminar on Sustainable Tourism Resource Management [Архівовано 24 March 2012 у Wayback Machine.], Phnom Penh, 9–10 June 2003.
- ↑ Hitchcock, Michael, et al. Tourism in South-East Asia. New York: Routledge, 1993
- ↑ WDI Online
- ↑ About the G20 (англ.). G20. Архів оригіналу за 11 січня 2021. Процитовано 27 січня 2021.
- ↑ Indonesia Datasets - World Economics Outlook (October 2020) (англ.). IMF. Жовтень 2020. Архів оригіналу за 27 січня 2021. Процитовано 27 січня 2021.
- ↑ Report for Selected Countries and Subjects. IMF (англ.). Процитовано 14 лютого 2023.
- 1 2 Mercer's 2020 Cost of Living Survey | Mercer ASEAN. www.asean.mercer.com (англ.). Архів оригіналу за 14 лютого 2023. Процитовано 14 лютого 2023.
- ↑ SE Asia Stocks-Jakarta, Manila hit record highs, others firm. Reuters. 27 вересня 2010. Архів оригіналу за 2 грудня 2020. Процитовано 2 липня 2017.
- ↑ Bull Market Lifts PSE Index to Top Rank Among Stock Exchanges in Asia | Manila Bulletin. Mb.com.ph (24 September 2010). Retrieved on 17 October 2011.
- 1 2 World Economic Outlook (December 2020) – Nominal GDP per capita. IMF. Архів оригіналу за 11 січня 2020. Процитовано 25 січня 2021.
- 1 2 Hasil Sensus Penduduk 2020 (PDF) (індонез.). Statistics Indonesia. 21 січня 2021. с. 9. Архів (PDF) оригіналу за 22 січня 2021. Процитовано 21 січня 2021.
- ↑ World Economic Outlook (December 2020) – Nominal GDP. IMF. Архів оригіналу за 19 жовтня 2019. Процитовано 25 січня 2021.
- ↑ World Economic Outlook (December 2020) – Real GDP growth. IMF. Архів оригіналу за 14 листопада 2020. Процитовано 25 січня 2021.
- ↑ World Economic Outlook (December 2020) – Inflation rate, average consumer prices. IMF. Архів оригіналу за 14 листопада 2020. Процитовано 25 січня 2021.
- ↑ ASEAN’s clean power pathways: 2024 insights (PDF). Ember. 22 жовтня 2024.
- 1 2 ASEAN Centre for Energy (26 вересня 2024). 8th ASEAN Energy Outlook. ASEAN Centre for Energy (ACE) (англ.). Процитовано 6 квітня 2026.
- 1 2 3 ASEAN (Липень 2025). ASEAN Energy Statistics Leaflet (PDF).
- ↑ Coal 2025: Demand. IEA (брит.). Процитовано 6 квітня 2026.
- ↑ Agora Energiewende (2023). Transitioning away from coal in Indonesia, Vietnam and the Philippines. Overview of the coal sector with a focus on its economic relevance and policy framework (PDF).
- ↑ ASEAN Center for Energy. ASEAN Oil and Gas Update 2025 (PDF).
- ↑ Lin, Ohn Zin; Juchelkova, Dagmar; Štěpanec, Libor; Aye, Hnin Yee; Plangklang, Boonyang (16 листопада 2025). Decarbonizing ASEAN'S Transport Sector: A Critical Review of Electric Vehicle and Biofuel Policy Pathways. WIREs Energy and Environment (англ.). 14 (4). doi:10.1002/wene.70017. ISSN 2041-8396.
- ↑ ASEAN Center for Energy (Січень 2025). The Role of Natural Gas in Balancing ASEAN’s Energy Transition Aspiration and Energy Supply Security (PDF). ACE.
- 1 2 3 Setyawati, Dinita (16 листопада 2023). Beyond tripling: Keeping ASEAN’s solar & wind momentum (PDF). Ember.
- ↑ ASEAN Centre for Energy (2025). ASEAN PLAN OF ACTION FOR ENERGY COOPERATION (APAEC): 2026-2030 (PDF). ASEAN Centre for Energy.
- ↑ Religious Composition by Country, 2010-2050. www.pewforum.org. 18 травня 2013. Архів оригіналу за 21 грудня 2019. Процитовано 18 жовтня 2020.
- ↑ Malaysia - Religion | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 14 лютого 2023.
- ↑ Home. www.mfa.gov.bn. Процитовано 14 лютого 2023.
- ↑ 5 facts about Catholicism in the Philippines. Pew Research Center (амер.). 9 січня 2015. Архів оригіналу за 25 червня 2021. Процитовано 5 липня 2021.
- ↑ Taylor, Jean Gelman (2003). Indonesia: Peoples and Histories. Yale University Press. с. 381. ISBN 978-0-300-10518-6.
- ↑ McKirdy, Euan; Pokharel, Sugam (21 листопада 2018). North Sentinel Island tribespeople believed to have killed trespassing US 'missionary'. CNN (англ.). Архів оригіналу за 12 листопада 2020. Процитовано 6 січня 2022.
- ↑ Field Listing – Religions. CIA Factbook. Архів оригіналу за 20 грудня 2018. Процитовано 24 лютого 2007.
- ↑ Indonesia, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 29 грудня 2021, архів оригіналу за 13 квітня 2021, процитовано 6 січня 2022
- ↑ Statistik Umat Menurut Agama di Indonesia (індонез.). Ministry of Religious Affairs[en]. 15 травня 2018. Архів оригіналу за 3 вересня 2020. Процитовано 24 вересня 2020.
- ↑ National Commission on Muslim Filipinos. ncmf.gov.ph. Архів оригіналу за 19 листопада 2016. Процитовано 14 липня 2016.
- ↑ BuddhaNet. World Buddhist Directory – Presented by BuddhaNet.Net. buddhanet.info. Архів оригіналу за 13 березня 2021. Процитовано 23 жовтня 2014.
- ↑ 2015 Philippine Statistical Yearbook (PDF). psa.gov.ph. Philippine Statistical Authority. Жовтень 2015. Архів (PDF) оригіналу за 11 жовтня 2016. Процитовано 26 липня 2020.
- ↑ Table: Religious Composition by Country, in Percentages. 18 грудня 2012. Архів оригіналу за 18 травня 2014. Процитовано 17 березня 2015.
- ↑ Brunei, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 29 грудня 2021, архів оригіналу за 21 липня 2015, процитовано 6 січня 2022
- ↑ Cambodia, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 28 грудня 2021, архів оригіналу за 10 червня 2021, процитовано 6 січня 2022
- ↑ Top 20 Countries by Number of Languages Spoken. vistawide.com. Архів оригіналу за 30 грудня 2018. Процитовано 28 травня 2016.
- ↑ Laos, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 28 грудня 2021, архів оригіналу за 7 березня 2021, процитовано 6 січня 2022
- ↑ Malaysia, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 28 грудня 2021, архів оригіналу за 27 січня 2021, процитовано 6 січня 2022
- ↑ Burma, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 8 липня 2024, архів оригіналу за 18 липня 2024, процитовано 20 липня 2024
- ↑ Country: Myanmar (Burma). Joshua Project. Архів оригіналу за 11 вересня 2018. Процитовано 15 травня 2018.
- ↑ Philippines, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 10 липня 2024, архів оригіналу за 20 липня 2024, процитовано 20 липня 2024
- ↑ Singapore, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 11 липня 2024, архів оригіналу за 20 липня 2024, процитовано 20 липня 2024
- ↑ Thailand, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 28 грудня 2021, архів оригіналу за 10 червня 2021, процитовано 6 січня 2022
- ↑ Timor-Leste, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 29 грудня 2021, архів оригіналу за 18 січня 2021, процитовано 6 січня 2022
- ↑ Introduction to Vietnamese culture (PDF). UNESCO. Архів оригіналу (PDF) за 17 червня 2017. Процитовано 23 серпня 2021.
- ↑ Periasamy, Makeswary (Жовтень 2007). Indian Migration into Malaya and Singapore During the British Period (PDF). biblioasia. Т. 3, № 3. с. 4—11. ISSN 0219-8126. Архів оригіналу (PDF) за 21 жовтня 2012. Процитовано 22 липня 2014.
- ↑ Robinson, Andrew (2009). The death of RongoRongo. Writing and Script: A Very Short Introduction. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-157916-5.
- ↑ Promoting and Safeguarding Traditional Sports and Games in ASEAN: Challenges, Opportunities, and Strategies. asean.org. Процитовано 18 листопада 2024.
- Zeitoun, V.; Bourdon, E.; Latsachack, K. O.; Pierret, A.; Singthong, S.; Baills, H.; Forestier, H. (2019). Discovery of a new open-air Hoabinhian site in Luang Prabang province (Lao PDR). Dating and technological study of the lithic assemblage. Comptes Rendus Palevol (фр.). 18 (1): 142—157. doi:10.1016/j.crpv.2018.05.003.
- Acharya, Amitav. The making of Southeast Asia: International relations of a region (Cornell UP, 2013).
- Ang, Cheng Guan. Southeast Asia After the Cold War: A Contemporary History (Singapore: NUS Press, 2019) online review
- Ang, Cheng Guan. Southeast Asia's Cold War: An Interpretive History (University of Hawaiʻi Press, 2018). online review [Архівовано 7 July 2021 у Wayback Machine.]
- Barwise, J. M., and Nicholas J. White. A traveller's history of Southeast Asia (2002) online
- Cady, John F. Southeast Asia: its historical development (McGraw-Hill, 1964) online
- Cady, John F. The roots of French imperialism in Eastern Asia (1954) online
- Coedes, George. The Making of South East Asia (2nd ed. U of California Press, 1983).
- Dutt, Ashok K. Southeast Asia: A Ten Nation Region (1996) excerpt
- Embree, Ainslie T., ed. Encyclopedia of Asian history (1988)
- Heidhues, Mary Somers. Southeast Asia : a concise history (2000) online
- Leinbach, Thomas R., and Richard Ulack. Southeast Asia: diversity and development (Prentice Hall, 1999) online.
- Levinson, David, and Karen Christensen, eds. Encyclopedia of Modern Asia. (6 vol. Charles Scribner's Sons, 2002).
- Osborne, Milton. Region of revolt: focus on Southeast Asia (Elsevier, 2013). online
- Osborne, Milton (2010; first published in 1979). Southeast Asia: An Introductory History [Архівовано 29 July 2020 у Wayback Machine.] Allen & Unwin. ISBN 978-1-74237-302-7 online
- Osborne, Milton. River at risk: the Mekong and water politics of China and Southeast Asia (Longueville Media, 2004).
- Reid, Anthony (1999). Charting the Shape of Early Modern Southeast Asia Silkworm Books. ISBN 978-974-7551-06-8
- Swearer, Donald K. The Buddhist World of Southeast Asia (2nd ed. 2010) online
- Ulack, Richard, and Gyula Pauer. Atlas of Southeast Asia (Macmillan, 1989) online.
- Williams, Lea E. Southeast Asia : a history (1976) online
- Докладна топографічна карта Південно-Східної Азії (PDF) (попередня версія)
- Архів Південно-Східної Азії Каліфорнійського університету в Ірвайні
- Цифрова бібліотека Південно-Східної Азії Університету Північного Іллінойсу
- Архів «Документування досвіду біженців із Південно-Східної Азії», виставка в бібліотеці Каліфорнійського університету в Ірвайні
- Southeast Asia Visions, a collection of historical travel narratives — цифрова колекція історичних оповідей про подорожі Бібліотеки Корнельського університету
- Official website of the ASEAN Tourism Association [Архівовано 26 вересеня 2023 у Wayback Machine.]
- Art of Island Southeast Asia — повнотекстовий каталог виставки Музею мистецтва Метрополітен
